Вже більше трьох років з часів Майдану, а потім під час воєнних дій, Об’єднання українців у Польщі в особі Івана Сирника, голови Щецинського відділення, збирає кошти на допомогу українцям. Було зібрано більше мільйона злотих, що пішли на фронт і в сім’ї загиблих. Окрім цього українська громада приймає дітей на безкоштовні канікули. З метою збереження національної самосвідомості, історичних та культурних традицій ведеться глибока комплексна послідовна діяльність. Традиційними є фестивалі української культури.
Саме за часів російської окупації і війни на Сході багато мешканців України і Бахмуту долучилися до волонтерства. Хтось збирав гроші, хтось допомагав у шпиталі, хтось годував і підтримував психологічно військових та вимушено переміщених осіб. В 2014-му році більшість людей, які зайняли відкриту українську позицію, об’єдналися в рух, а потім Громадську організацію «Бахмут Український». Єдиний рух згодом розділився на різні напрямки, активісти створили інші організації, і продовжують працювати у громадському колі Бахмута. Щоб дослідити феномен українського волонтерства у сучасній Україні і за її межами, зрозуміти його основу, еволюцію перетворення у громадське об’єднання, ми вирішили зробити серію публікацій «Феномен українського волонтерства».
В попередньому матеріалі ми розповідали про те, як українська діаспора в Канаді зберігає культуру і національні традиції , не забуваючи постійно підтримувати Україну. Про це нам розповіла громадська діячка з Монреалю Оксана Герич.
Сьогодні ми хочемо познайомити наших користувачів з представником української меншини у Польщі, головою Щецинського відділення Об’єднання українців у Польщі Іваном Сирником.
«Перша моя зустріч з Україною відбулася в 1998 році, коли ми повезли в Ужгород 30 тон харчів. Це була допомога постраждалим від повені на Закарпатті. І з того так почалося: гуманітарна допомога ліками в час епідемії грипу, Майдан, після Майдану – війна. Окрім того, допомагали дітям, яких ми запрошували на безкоштовні канікули до Щецина. В 2014 році приїхало сто дітей з Павлограду. В 2015 році приймали в Старгарді 47 дітей загиблих бійців з Волині. Це були напівсироти, батьки яких служили в основному в добровольчих батальйонах, тим родинам держава майже не допомагала. Надавали харчову допомогу, одяг для дітей, а пізніше – медичне обладнання для поранених, яке ми надсилали безпосередньо на передову», – розповідає волонтер.
Пан Іван говорить, що інформацію щодо потреб отримують з України через своїх знайомих волонтерів. Каже, що раніше все купували в Польщі і везли в Україну, а після того, як простояли декілька днів на кордоні, чекаючи, коли міністерство вийде на роботу після новорічних вихідних, вирішили, що купувати будуть на місці.
«Це ж подвійна допомога – гуманітарна і економічна», – наголошує Іван Сирник.
Кошти збирають через банківський рахунок, відкритий Об’єднанням українців у Польщі:
«Щоб збирати гроші, необхідно мати дозвіл держави. Ми використовуємо Організацію Українців у Польщі, Центральне відділення з Варшави надало нам дозвіл на відкриття банківського рахунку. Такий збір ми назвали «Разом поможемо Україні». Почали поширювати інформацію в газеті «Наше Слово», на сторінках у Фейсбуці, а також через церкви. В кінці 2016 року наша організація видрукувала календар «Українські вишивки». Прибуток від продажу того календаря також був перерахований на користь України. В січні 2017 рік ми видали вже другий календар – «Українські костюми». І цей календар поширювали також серед своїх друзів по церквах, по ланках ОУП. Крім того, поширювали інформацію через групу в Фейсбуці, через польські організації. Ми маємо групу волонтерів в Канаді, групу поляків в Німеччині, котрі нам допомагають», – пояснює голова Щецинського відділення Об’єднання українців у Польщі.
Відповідаючи на питання про те, який зв’язок мала українська меншина в Польщі з Україною в радянські часи, пан Сирник пригадує наслідки депортації українців, яке відбулося в 1947 році і відоме в історії як операція “Вісла”.
|
«В ході акції „Вісла”, яка загалом тривала три місяці, жорстокими методами і в жахливих санітарних умовах депортовано майже 150 тисяч осіб», – свідчить історична довідка опублікована на сайті Об’єднання українців у Польщі. Головною метою була асиміляція українців. |
«Українська меншина в Польщі дуже розпорошена. Основною метою було вижити, створити організацію і не піддатися процесу асиміляції, який проходить з 1947 року. Основний принцип діяльності Об’єднання українців у Польщі — це збереження тотожності української меншості в Польщі. За останніми статистичними даними, українська меншина складає близько 50 тисяч осіб. Основною метою громади впродовж усіх цих років було забезпечення навчання українською мовою, створення українських шкіл, виховання національної самосвідомості. Те що ми тут є, наша діяльність підтверджує те, що Україна існує», – каже Іван Сирник.
Ми і є амбасадорами України в Польщі. Своєю діяльністю щодо збереження національної самосвідомості ми стверджуємо, що Україна існує.
Загалом Організація українців у Польщі – це є волонтерська організація. В нас є школи, ліцеї, гімназії, створено суботні школи, регіональні відділення. На всю організацію декілька працівників отримують заробітну платню. Головний сенс саме моєї діяльності : підтримати українську громаду тут, у Щецині і загалом – в Польщі. Ми створили студентські театри. Щорічно на протязі двадцяти років проводили фестиваль Дні української культури в Щецині. До нас приїжджають майстри та мистецькі колективи з України . Таким чином ми презентуємо на широкий загал віковічні культурно-історичні та мистецькі традиції співучу мову щедрої та багатої талантами України. На все це потрібно знайти час, кошти.
Пан Іван каже, що за ці роки українська меншина в Щецині не отримала жодної підтримки саме від Української держави:
«На жаль маю велике застереження від самої України щодо підтримки меншини у Польщі. На межі 2009 і 2010 років між Міністерством культури України і Міністерством закордонних справ Польщі України було підписано договір про підтримку культурних заходів, які відбуваються на території Польщі. Під це виділено кошти. Фестиваль «Дні української культури в Щецині» також входив до перелічених у документі заходів, але за три роки, доки існував договір, ми не отримали ніякої підтримки. Ми тільки мали зобов’язання надавати звіти, про те як проходив захід, запрошувати представників консульства, забезпечуючи їм кошти на переїзд та харчування.
Свого часу з методу підвищення престижу української мови ми започаткували конкурс декламаторів української поезії для дітей у Щецині. Тоді попросили, щоб український консул з Гданська вручив дітям нагороди. Він приїхав і привіз нагороди – фотоальбоми про Україну. Якою мовою, як ви гадаєте? Китайською».
Волонтер каже, що не може зрозуміти, коли до них в Польщу приїжджають гості з України і говорять російською мовою. Особливо його ображає, коли рідну мову не шанують педагоги:
«Перш за все, що нас об’єднувало тут всі ці роки, – це мова, традиції і церква. На роботі ми говоримо виключно польською мовою, дітки до школи ідуть – говорять виключно польською. Але немає жодного виправдання, щоб не знати мови. У нас тут набагато гірші умови, але все ж таки ми вижили і зберегли свою рідну, українську мову, батьківський оберіг, що захищає, підтримує і надихає на звитягу.
До нас нещодавно приїжджав дитячий хор «Ластівочка» з Києва. Всі діти україномовні, але вчитель не говорить з ними українською на репетиціях. Запитуємо, якщо ми самі не шануємо українську мову, то що ми тим дітям передамо у спадок? Ми їх не навчимо любити, поважати і цінувати найдорожчу духовну скарбницю.
Прикро спостерігати ще й таку ситуацію: розмовляють кілька осіб українською, підходить до них юнак , заговорив російською , і всі переходять на російську. Це прикро. Жоден поляк не буде говорити російською чи китайською, бо вони шанують свою мову і культуру. Це і є те, що нас відрізняє».
Школи в Польщі мають державне фінансування, у деяких виділяються кошти на вивчення української мови. Там, де неможливо створити школу, створюють пункт навчання української мови.
«Мерія Щецина виділяє кошти на збереження мови національних меншин. З фонду держави кошти перераховуються до польської школи, при якій зареєстрований пункт навчання української мови. В нашому, Щецинському пункті зареєстровано 65 дітей, тому практично наш пункт працює кожного дня від неділі до неділі. Діти об’єднані у різні вікові групи і працюють у післяобідню пору та в суботу і неділю», – розказує голова Щецинського відділення Об’єднання українців у Польщі.
Волонтерська діяльність Івана Сирника дуже різноманітна. Це й організація роботи Українського дому в Щецині, і допомога Україні. Також він сім років готує і веде передачу українською на Щецинському радіо, проводить лекції з української історії для поляків.
«Була така потреба, якщо хтось буде з української сторони допомагати, то буде передача. Раз в тиждень готую і веду передачу. Знаходжу інформацію і музику українську. А в 2014-му році через події на Майдані ми сиділи по ночах: з’єднувалися з Україною і вели передачу спільно.
Кожний другий тиждень готуємо лекції відкритого університету «На зламі культур», де поширюємо інформацію про Україну, історію України, історію взаємних відносин між Польщею і Україною польською мовою для поляків».
Іван Сирник є громадянином Польщі українського походження, його батьків теж переселили під час акції “Вісла” у 1947 році. Від народження знаходячись в Польщі, відчуваючи себе українцем, він фактично чужий для обох держав:
«Для України я є поляк, а для Польщі я є українець. То я не маю де жити? Розумієте. На цей момент українська меншина стала заложником в політичних відносинах між Україною та Польщею. Міністр внутрішніх справ Польщі оголосив заяву, що на відзначення 70-х роковин акції “Вісла”, яке відбувалося минулого року 28 квітня не дадуть ані золотівки, доки Українська держава не перепросить за Волинську різню.
Якщо повертатись до України, то на, думку Івана Сирника, Революція Гідності не змінила людей, тотальна корупція підтримується на всіх рівнях:
«Людей свідомих в Україні мало. Вважаю українці не змінилися, Революція Гідності їм нічого не дала. Кожний , як брав хабар , так і бере, той що давав , так і дає. Кажуть, ми мало заробляємо, ми повинні давати, щоб отримати роботу. Я нещодавно читав, що арештували головного лікаря Львова, якого “ накрили “ на хабарі 500 доларів від іншого лікаря, який хотів отримати роботу. Я знаю, що така практика існує в Україні. Минулого року я розмовляв з молодим хірургом, який відмовився давати хабар, щоб працювати у добрій клініці. Його покарали – направили в село. А сьогодні я вже чую, що той головний лікар, який вимагав гроші, ув’язнений. До речі, той головний лікар ніколи не мав часу, щоб поїхати до хоспісу в Угніві, де вмирали старенькі люди, щоб надати їм допомогу. Після того, коли ми організували інформаційну кампанію на підтримку того хоспісу, лікар на телебаченні розказував, що він немає часу. В тому хоспісі в Угніві доживало двадцять літніх людей – брудні, невмиті, а штатних працівників – сорок людей, в палатах зі стелі текло . Розумієте, якщо корупція не зміниться, то ніхто не дасть фондів, ні про яку Європу мріяти не можна.
Розуміючи, що багато сподівань на зміни, котрі з’явивлись під час подій на Майдані, поки що не здійснилися, патріот України каже:
«Отже, у нас є ще багато роботи!»
Вела бесіду редактор Громадського медіапорталу «Бахмут IN.UA» Ганна Бокова.
