У село Васюківка турки-месхетинці, відомі також як турки-ахиска, переїхали рятуючись від погромів в Узбекистані, ще у радянські часи. Тут займалися фермерством, мали свою мечеть, зберігали усну мову. Та після початку війни на сході України більшість родин виїхали по запрошенню у Туреччину. Як відбувалися три переселення, як живуть ті, що переїхали та залишилися в Україні, нам розказав старшина спільноти турків-ахиска Жасим Іскандаров.
Чоловік півжиття живе в Україні. І визнає, що за цей час наша країна стала для нього рідною, тут він почувається як вдома. Сюди з п’ятьма малими дітьми чоловік переїхав 31 рік тому, зараз йому 62 роки і тепер у нього ще 17 онуків. Хтось залишився в Україні, а хтось переїхав до Туреччини.
Депортація
Насильницьке переселення турків-ахиска з історичних земель, що відбулося у 1944 році, чоловік згадує як найтрагічніші події в історії свого народу і родини. Про нелюдські умови під час того як людей перевозили залізницею у республіки Середньої Азії у родині залишилися сумні спогади.
«За дві доби більше ста тисяч людей завантажили у товарні вагоні, що худобу возять. Зупинок майже не було. Люди примудрялися зробити отвір у підлозі, закритися шторами, щоб ходити у туалет. У когось сечові лопалися – соромилися».
Рідна земля турків-ахиска (самоназва тюрк., Ahıska Türkleri,) – регіон відомий як Месхетія входила до складу Османської держави до 1892 року. Потім Месхетія увійшла до складу царської Росії, після революції до складу Радянського Союзу, нині це територія Грузії. 76 років тому, у листопаді 1944 року, в Центральну Азію депортували 86 тисяч турків-ахиска. 17 тисяч з них загинули, решта осіли в Казахстані, Киргизстані та Узбекистані. Це насильницьке переселення згадується як сталінська депортація. У 1989 році після конфлікту в Узбекистані частина турків-ахиска переїхали до України, розселилися переважно у Донецькій та Херсонській областях.
Працездатні чоловіки віком 17-60 років у той час були на війні. Каже, що жінок, дітей і старих возили через Урал півтора місяці.
«Мої батьки і бабуся потрапили в Узбекистан у Самаркандську область. Дідусь не служив, але стояв на Іранському кордоні і знайшов свою сім’ю вже в Узбекистані у 1947 році».
Як турки-месхетинці потрапили до Бахмутського району?
На фоні депортації у 1944 році переїзд з Узбекистану до Артемівського району у 1989 році для родини був набагато простішим, хоча і вимушеним. Як пояснює Жасим Ясинович, була невідомість і певні страхи, але це не та історія, коли речі збирали за 15 хвилин. Коли виникла загроза погромів та фізичного насилля, декілька чоловіків з родини зібрались і поїхали шукати нове місце для життя.
Вважає, що конфлікт в Узбекистані був створений штучно.
«Я не думаю, що узбеки винуваті – цей народ дуже мирний. У 1944 році вони нас прийняли гостинно – майже кожна родина прихистила у себе вдома турків. Не знаю, чому і хто це зробив, думаю – КДБ».
Офіційно радянська влада називала причиною конфлікту між турками і узбеками у 1989 році, що до історії увійшов як Ферганські погроми, бійку на базарі. Начебто побутовий конфлікт виріс до міжетнічної різанини. Сайт Іслам в Україні повідомляє, що у 1989 році серед провокаторів і організаторів практично не було місцевих жителів. Начальник управління КДБ Ферганської області Н. Пєсков також підтвердив, що незадовго до різанини на територію прибули особливо небезпечні злочинці з РРФСР, і що криваві події були заздалегідь заплановані. Метою ферганських подій називають тиск Кремля на Грузію, яка у квітні 1989 року заявила про своє прагнення до незалежності і свободи.
Жасим Ясінович з братами у дорозі зустріли селищного голову з Артемівського району і погодилися на його пропозицію переїхати на Донеччину. Ніколи не жалкували, що переїхали до Васюківки – нині це село належить до Соледарської ОТГ Бахмутського району. Не було проблем ані з документами, ані з отриманням землі, після закриття колгоспу, ані з реалізацією релігійних та культурних потреб. Та так пощастило не всім. Він знає про проблеми з документами у громаді турків-ахиска у Краснодарському краї, тоді з тієї громади 15 тисяч виїхали до Америки.
Каже, що артемівські турки-месхетинці легко отримали паспорти у 1992-му році поміняли радянські на українські так само як і росіяни і українці, що жили в селі до їх приїзду. Проблеми були лише в одній родині – два брати заїхали в Україну без належних позначок з Узбекистану, та навіть це не завадило одному з них за бажанням виїхати у Туреччину.
Мечеть з 1994 року
Жасим Іскандаров каже, що на відміну від його родичів з Росії, де на створення мечеті важко отримати дозвіл, вже у 1994, завдяки підтримці Духовного управління мусульман України, мали мечеть у своєму селі.
Мечеть облаштували у житловому будинку. На молитву там збираються лише чоловіки. За правилами ісламу, жінки мають молитися у відокремленому приміщенні. За браком місця у васюківській мечеті – жінки моляться вдома, або збираються разом на спільну молитву, коли поминають родичів.
Зараз під час карантину для того, щоб не наражати людей на додаткову небезпеку, всі моляться вдома.
Будинки видали всім
Переселення турків-месхетинців до Туреччини почалося 25 грудня 2015 року. Вони їхали у спеціально для них збудовані будинки. За п’ять років з Донецької, Луганської та Харківської областей виїхали близько трьох тисяч людей.
«У будинках було все від меблів і килимів до голки з ниткою».
Всім, хто зголосився переъхати до Туреччини виплачували соціальну допомогу, зараз вона складає близько 50 доларів на людину. На початку навіть не брали за комунальні послуги, зараз є субсидія, будинки можна викупити протягом 15 років треба виплатити 15 тисяч доларів. При цьому переселені особи залишаються громадянами України, поки питання заміни громадянства Туреччина не ставить. Є навіть спроба через Верховну Раду затвердити на такий випадок подвійне громадянство.
Умови проживання гідні, а ось економічні можливості для працевлаштування не дуже. Робота є не всім. Робочих місць, у теплицях, що були спеціально збудовані для переміщених осіб, вистачає не всім. Тож є певні економічні труднощі.
Це і зупиняє Жасима Ясиновича від переїзду. Хоча, визнає, що останні два роки тут теж стало важко заробляти. Він вирощує овочі – помідори, сині, перець. До кінцевого покупця овочі доходять через треті руки, а виробникам дають низьку ціну. Ледве вдається повернути те, що вклав у насіння, добрива, інші поточні витрати.
У родинах говорять турецькою
У радянській час не було можливості поширювати книги чи музику і головною культурною спадщиною залишалася усна мова. Єдина книга турецькою, яка була у кожній родині – Коран. Коли виъжджали з рыдноъ домывки, могли не взяти документи, але Коран намагалися взяти обов’язково. Ті книги і досі залишаються у родинах, хоча аркуші вже так зносилися, що їх важко гортати.
Близько ста років турки-ахиска зберігають мову в родинах. Це стало можливим, оскільки, спільнота розселювалася великими громадами – мінімум по 20-30 родин в одному населеному пункті.
Ані в Узбекистані, ані в Україні дітей не навчали читати і писати турецькою. За часів незалежності, говорить Іскандаров, місцева влада у Васюківці пропонувала додати до шкільної програми турецьку мову, та на це так і не наважилися, щоб не збільшувати навантаження на дітей.
«Навіть коли дитина в родини чує лише турецьку, то до школи у дитсадку вивчає українську», – додає чоловік.
Зараз внучаті племінники, які живуть у Бахмуті, краще знають українську, бо вивчають її у школі.
Чоловік шкодує, що Грузія не зробила державної програми повернення, яка працює у Туреччині. Він хотів би повернутися на землю своїх батьків і дідів. На тому місці, де сто років тому жив його дідусь, село не збереглося – треба шукати нове місце для поселення, знаходити нові можливості заробляти. Ні тут ні там на пенсію, що складає менше ста доларів прожити не можливо. Каже, що маючи великий досвід фермерського господарства – рослинництва і утримання худоби, тимчасові труднощі його не лякають.
В Україні Жасим Ясинович прожив півжиття, тут виросли його діти, він декілька разів був депутатом у сільраді, має повагу у громаді, багато друзів і дім, тому покидати рідну Васюківку, поки не бажає, принаймні у найближчий час. У лютому вже почне готуватися до нового врожаю.
Фото з родини Жасима Іскандарова авторства Романа Потапенко
Створення цієї статті фінансується в рамках проєкту «Розмаїття збагачує: висвітлення внеску етнічних, релігійних меншин та ЛГБТІ в українське суспільство» Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цій публікації є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.
