Донеччина була в розпачі після обстрілу залізничного вокзалу в Краматорську – десятки загиблих, сотні поранених. Жах відчули не лише українці, а й мешканці всього світу. Нам вдалося взяти інтерв’ю у родини з Бахмута, яка в той день перебувала на вокзалі та пережила цю страшну трагедію – їх спогади та поради читайте в матеріалі.
Наша кореспондентка Софія Бамбуля зустрілась з сімейною парою в Хмельницькому, щоб поговорити про все, що відбулось, але попросили не вказувати імен і прізвищ. Чоловік з дружиною були дуже привітними та відкритими. Зустрівши їх на вулиці або говорячи на іншу тему, ніколи не зрозумієш, що їх сім’я пережила такі події та бачила віч на віч кров, поранення та смерть.
Фото с залізничного вокзалу у Краматорську зроблене 8 квітня. Джерело Фейсбук сторінка керівника Донецької ВЦА Павла Кириленко.
«Ми вирішили евакуюватись родиною до Хмельницького за два дні до трагедії. Приїхали на краматорський вокзал ще в четвер та чекали на потяг в неймовірно довгій черзі.
Взагалі на кожний потяг своя черга, яка формується в окремому місці. На Хмельницький – була на вулиці, біля волонтерського шатра з чаєм та водою. Спочатку нам сказали, що потяг повинен прибути о першій, потім перенесли на третю, але о третій посадку не оголосили. В решті решт о пів на сьому нам повідомили, що за технічних причин потяг не приїде сьогодні до Краматорську та евакуація за цим напрямом не відбудеться. Нас попросили покинути вокзал», – згадує жінка.
Родина була не готова до такого розвитку подій. Постали питання: «Куди їхати? Де шукати притулок на ніч?». Вимушеним переселенцям запропонували переночувати в одному з міських прихистків, але людей будо дуже багато, то родина вирішила не чекати чи вистачить їм місця. Пригадали про далеких знайомих, які могли прихистити.
Важко передати словами емоції, які кожного дня відчувають люди, які чекають на евакуацію: страшна втома від постійного очікування, шумний натовп в якому важко знаходитись. На той момент вони ще не знали, який іспит чекає на її родину наступного дня.
Фото надане родиною бахмутян, зроблене 7 квітня під час евакуації на вокзалі у Краматорську.
«Наші друзі так оптимістично розповідали про свій досвід евакуації: зібрали речі, прийшли на вокзал, сіли в потяг, а через декілька годин були вже в новому місті. В нашій уяві також було все дуже легко, поки не почали перевіряти на практиці».
Наступного дня родина вирішила ставати в чергу на Львівський напрямок, що врешті решт і врятувало їх від поранень:
«Черга на цей потяг формувалась поблизу та в самому вокзалі. Волонтери виводили групи по сто осіб та саджали у вагон».
І ось момент, що змінив кожного з нас. Вибух, який почула в подальшому вся країна.
«Нас врятувало те, що ми знаходились у вокзалі під стіною. Там не було чутно гулу або шуму. Просто в один момент ніби навпіл зламалась велика гілка або бахнула петарда, а через мить полетіли вінка. Ми встигли посадити молодшу доньку під лавку, прикрити старшого сина собою та схопити за шкурку кота, який неймовірним чудом миттєво виліз з ошийника. Перші секунди була тиша. Ні паніки, ні істерики – тільки зібраність та злагодженість дій. У цей момент немає часу панікувати» – ділиться голова родини.
А вже потім був плач дітей, кров і непорозуміння, розпач.
«Там був хлопець, молодий, може років 20-25. Він так кричав, було стільки крові: напевно один з осколків задів артерію. Ми встигли зробити йому джгута, щоб стало трішки легше. А ще маленький хлопець, що був біля з нас у вокзалі. Його мама вийшла на перон, а він не розумів що робити. Ми почали телефонувати цій жінці, щоб вона забрала дитину. Все, що я почув у трубку: ридання та фразу, яка пробиває до мурах: «Я не можу, в мене роздроблена нога». А ще дівчинка, зовсім юна. Їй прилетіло скло в лице. Було так багато крові, напевно, в неї розрізало губу», – такі страшні моменти пригадує подружжя з того дня.
З огляду пережитого родина радить під час евакуації дотримуватися таких правил:
- тримайтесь подалі від натовпу й майте мінімум два шляхи виїзду;
- обов’язково сфотографуйте своїх дітей на вокзалі, бо ймовірність, що в паніці ви згадаєте в чому вони були дуже низька,
- зробить дітям записки з ім’ям, адресою та кількома номерами телефонів.
«Краще підготуватись і не скористатися, ніж у критичний момент цього не буде», – наголошує чоловік.
Джерело Фейсбук сторінка керівника Донецької ВЦА Павла Кириленко.
Відповідаючи на питання «Що змінилось для вас після того дня?», кажуть, зрозуміли, що найголовніше – зберегти своє життя та життя своєї родини. У критичній ситуації речі всього лиш речі, які можна замінити.
«У такі моменти приходить розуміння, що нічого окрім життя не має значення. Ти не згадуєш про речі, документи або техніку. Найдорожче, що в тебе є – діти та родина», – наголошує подружжя.
Все буде Україна, бо ми є Україна!
