Війна в Україні триває вже 133 дні. Понад чотири місяці. За цей час українці встигли відчути себе одним цілим, прижитись на новому місці, знайти розбіжності та розсваритись вщент. Причини різні: мова, політичні погляди, та чи інша міра індивідуалізму, спроба дізнатись правду та ненависть до «зрадофілів».
Серед всіх цих причин є й вічна – своєрідна війна між переселенцями та тими, кому пощастило народитись у центральних і західних регіонах. За різними даними зараз в Україні налічується до 10 мільйонів внутрішніх переселенців. Згідно з даними опитування «Омнібус» Info Sapiens станом на початок літа, 66% українців співчувають внутрішньо переміщеним особам. Лише 6% тих, кому не довелось переїжджати через війну, ненавидять переселенців.
Серед останньої категорії та тих, хто не визначився, найбільше переселенці дратують розвагами на новому місці – це не схвалюють 58% опитаних. 48% респондентів невдоволені одразу трьома пунктами: небажанням переселенців працювати, невдячністю за надану допомогу та тим, що ВПО не розмовляють українською. Ще 47% обурює той факт, що держава та волонтери допомагають достатньо забезпеченим переселенцям, ігноруючи потреби місцевих.
Типові звинувачення щодо переселенців з соцмереж
«Судячи з того, як вони їздять по місту з дівчатами в відчинених люках, та ходять по центру з пивом в руках, то не такі вони й нещасні й бідні»
«Я вже три робочих місця просрав. Кажуть, що надають перевагу біженцям. Я взагалі ліжко знімаю. У мене лише дах є. Роботу вже два тижні шукаю, бо біженці займають робочі місця»
«Зараз через ВПО в місцевих віднімаються робочі місця, в місті роботи 0. Сидять і чекають, поки держава все даватиме, і гроші, і їжу»
«На новій пошті чула місць немає, тому що перевели з інших міст, з інших відділень. А ви кажете що біженців відшивають, у них переваг більше, ніж у місцевих»
«Давайте говорити чесно. ВПО отримують привілеї, є великі шанси на допомогу. А місцеві?»
Фото UNHCR Ukraine – Aгентство ООН у справах біженців в Україні
Переселенці відповідають раціонально, наголошуючи на відсутності роботи під час війни як такої. Та найчастіше починають сипати зустрічними звинуваченнями:
«Людей які шукають дах над головою, тьма, то місцеві цін не складуть і здають по 7-12 тисяч у місті, де немає роботи. А потім ще й скаржаться на життя та гуманітарку їм подавай. Вибачте, але реально вже злюсь від скиглення місцевих. Ну ви ж розумієте та знаєте як місцеві не адекватні ціни на житло ставлять, наживаючись на горі та війні та витягуючи останні копійки з людей?»
«Ми ж не на відпочинок приїхали. І прожили в Ізюмі в окупації понад місяць без нічого. І як взагалі місцеві на такому можуть наживатися нам не зрозуміло і потім ще говорити, що вони не отримують гуманітарку»
«Ви ж повинні розуміти, що більшість біженців живуть бідно, звичайно, є багаті, але їх не так багато. А роботу знайти складно, особливо, якщо в тебе дитина і її нема кому залишити. Добре міркувати, коли твій дім цілий і робота є»
«Я переселенка. Була вдячна, що тут живуть гарні та добрі люди. Почитала стрічку – і розчарована. Ми з радістю жили б вдома, але там нічого не працює, а ще щодня прильоти»
Фото Одеська група підтримки маленьких переселенців у Facebook
Та чи дійсно винна війна?
Редакція «Бахмут IN.UA» запитала про причини такої поведінки практикуючого психолога громадської організації «Марш Жінок» Ліліт Кеворкову, яка з початку повномасштабного вторгнення щоденно підтримує переселенців і місцевих, допомагаючи їм справлятися з психологічним навантаженням.
Ліліт Кеворкова. Фото з особистого архіву
Одна з найпоширеніших проблем: місцеві звинувачують ВПО у відсутності роботи (при найманні ВПО роботодавець отримує 6,5 000 гривень компенсації від держави). Але переселенці стверджують, що на роботу їх не приймають. Крім того, жителі регіонів, які не стикнулися з війною особисто, іноді підвищують ціни на житло для переселенців, знаючи, що у тих немає вибору. Звичайно, далеко не всі, але такі випадки бувають, що теж породжує безліч злісних сварок у соцмережах і на вулицях. Які внутрішні причини такої поведінки у місцевих? Чому переселенцям важко приміряти на себе ситуацію, у якій опинились місцеві?
«Сьогодні ми всі переживаємо тривалий стрес. Кожен проживає цей стрес так, як може, так на скільки може впоратись його психіка. Хтось готовий звинувачувати весь світ у своїй біді, хтось висловлює свою агресію до тих, хто приїхав і «займає місце» (як житло, так і місце роботи). Все це про одне і те саме – проживання горя, з яким ми стикнулися. Щодо «примірювання» на себе ситуації, то це зараз не працює. Ніколи людина, яка знаходиться у відносно безпечному місці, не зрозуміє того, хто втратив дім, роботу і взагалі свою зону комфорту. Хто не має досвіду війни, ніколи не зрозуміє того, хто має цей гіркий досвід», – розповіла психологиня.
Фото Caritas Ukraine у Facebook
Якщо взяти окрему ситуацію, коли сусіди кожного дня сваряться через такі речі, але вже всі втомились. У вас є якісь поради з примирення чи локалізації сварок?
«Конфлікти та сварки в родинах та між друзями/колегами це нормально і в мирний час, а зараз тим паче. Що важливо в такій ситуації? Дати собі відповідь для себе, в першу чергу, на таке запитання: що для мене важливо? Зберегти відносини або довести свою думку? Це по-перше. По-друге, важливо пам’ятати, що єдина людина, на яку ви можете спиратися в будь-якій ситуації – це ВИ самі! Коли приходить це усвідомлення, всі конфлікти проходять більш конструктивно. Готовність до діалогу це важливо і прекрасно, коли є таке розуміння. Але це часто залишається лиш на етапі розуміння. Фактично людина не готова говорити. А це важлива умова, особливо для конструктивного вирішення питань з близькими, в родині», – вважає Ліліт Кеворкова.
Місцеві дуже часто звинувачують переселенців у отриманні задоволення навіть при нестачі грошей для існування: солодке, манікюр, атракціони для дітей, пиво. Опишіть будь-ласка механізм, котрий спонукає людей, що вибрались із пекла, терміново отримувати задоволення. Наскільки це важливо для стійкості психіки?
«Критика щодо отримання переселенцями задоволення мене особисто пригнічує. Люди часто говорять про те, що вони тікали не від бідності, а від війни. Я з цим згодна. Можливо, мене захейтять за наступні слова, але важливо підтримувати рівень свого життя як було до війни. Таким чином ми усвідомлюємо, що ми живемо, що ми люди. Це має великий сенс для нашої психіки, таким чином легше впоратись із горем та стресом», – стверджує експертка.
Що змушує місцевих виказувати невдоволення: заздрість чи все ж таки обурення через «сидіння на шиї»? Чи можливо колись вирішити цей конфлікт? Чому українці загалом звикли ділити себе на східних і західних?
«Для людини взагалі споконвіку було властиво ділити людей на якісь категорії. І це про стереотипи. На мою думку, це розділення більше має політичне підґрунтя. Моя улюблена фраза – ніщо не показник! Взагалі ніщо! Освічена людина не буде робити висновки на основі того, з якої місцевості інша людина. Що вона з себе представляє – це набагато глибше, ніж місце, де вона народилась, або живе», – додала психологиня.
Під кінець інтерв’ю Ліліт Кеворкова поділилась, що й сама практично все життя прожила в Донецькій області, хоча за походженням вірменка. Зараз психологиня знаходиться у Києві, але не знає, що буде через рік:
«І що, виходячи з цього можна про мене сказати? Лише те, що мені довелось переїхати через війну, більше нічого».
Дослідження настроїв у суспільстві «Омнібус» Info Sapiens підтверджує, що агресивно налаштованих представників обох таборів у суспільстві – меншість. Але своєю активною позицією вони часто впливають на загальну картину, налаштовуючи проти себе ще більше людей з протилежною думкою. Біда в тому, що війна в Україні може затягнутись на невизначений термін. Ми ще не перемогли, а люди продовжують вмирати. То може й справді заради спільного майбутнього треба оставити собі питання: що важливіше – довести свою думку чи зберегти відносини та, в першу чергу, своє ментальне здоров’я?