Скільки дітей досі живуть під обстрілами в Бахмуті та на околицях, чому деякі бахмутяни не мають наміру вивозити своїх малюків в безпечніше місце, і які наслідки такого рішення батьків прогнозують дитячі психологи. Журналісти «Бахмут.IN.UA» опитали всіх причетних до цього питання, яке останнім часом викликає бурхливі обговорення в матерів, психологів, педагогів. Ми поспілкувалися з матір’ю, яка залишається в Бахмуті, а також зв’язалися із бахмутянкою, яка виїхала 24 лютого, а до того мала досвід життя в окупованій Макіївці. Про це та інше – у нашому матеріалі.
Євгенія Федотчева – мама маленької Арини. Її доньці ще нема і трьох років. Дівчина виходить із дому лише для отримання гуманітарної допомоги та до сусідів за водою, оскільки водопостачання у місті немає. Вийти з дитиною на вулицю вона може раз на кілька днів, коли затишшя між обстрілами триває не менше години. Близько тижня тому біля будинку Євгенії снаряд потрапив у лінії електропередач – з того часу сім’я користується свічками та ліхтариками. З водою ситуація трохи легша через наявність Євгенії машини.
Євгенія Федотчева
«Їжу готуємо у дворі на багатті, всі вже звикли. Водичку закип’ятили, у термоси налили – і вже цілий день є гарячий чай», – розповідає вона.
Якщо обстріли довго не припиняються, Євгенія використовує запаси з гуманітарної допомоги у готовому вигляді на кшталт паштету чи інших консервів. Оскільки волонтери привозять переважно дитяче харчування та продукти тривалого зберігання, ходити в магазин все ж таки доводиться. Євгенія працює педагогом-організатором та вчителем малювання у школі №18. Нині у Бахмуті залишається близько сотні її учнів.
Допомагає частина зарплатні за простій, а зараз відпускні. Проте, за словами Федотчевої, ціни на продукти зросли приблизно втричі. Дозволити собі звичні покупки сім’я не може. Дівчина стверджує, що паніка не рятує, тому вона намагається ставитися до того, що відбувається, спокійніше.
«Вже розрізняєш, куди що летить. Коли потрібно швидко забігати, а коли ще можна доготувати. Ми не виїхали як мінімум тому, що я одна з дитиною, мені просто нікуди їхати. Можливо, якби я мала фінансову можливість, я б виїхала хоча б у межах Дніпропетровська. В медіа все так гарно розписано: нададуть і житло, і гуманітарку. А в мене знайомі виїжджали з дітьми, жили в спортзалі і все одно поверталися назад», – ділиться дівчина.
Спочатку маленька Арина лякалася гучних звуків. Мама пояснила, що виною всьому великі круглі кульки, які далеко відлітають та лопаються. Зараз дівчинка часто ігнорує вибухи, але іноді все ж таки звертає на них увагу, примовляючи, що повз пролетіла чергова кулька. Раніше в UNICEF розповіли, як українські матусі пояснюють дітям війну.
«Друга причина – я у себе вдома. Я тут звикла, мені тут добре, незважаючи на всі ці бахи (ред. – вибухи). Звичайно, всім страшно, ночуємо у підвалі. Вдень все одно виходимо хоча б у двір. Вже якось звикли, доки не дуже критично, ще сидимо. Якщо буде нестерпно сидіти, тоді думатимемо. Але сподіваємося, що все буде добре», – додала вона.
Ірина Яценко
Ірина Яценко прожила у Бахмуті п’ять років. Її молодшій доньці 10 років, старшій – 20. До війни Ірина володіла бізнесом із ремонту одягу та взуття. Раніше її сім’я жила в Макіївці, але після трьох років окупації виїхала до Бахмута і, завдяки грантам та загальній підтримці, змогла не тільки відновити підприємство, а й розвивати його. У той же період жінка почала тренувати дітей, створила свій спортивний клуб. Але 24 лютого їй довелося знову тікати від війни.
Ірина Яценко з молодшою донькою
«Як і всі, я до останнього не вірила у війну. Вранці 24 лютого була на пробіжці, о п’ятій ранку побачила червоне небо навколо Бахмута, дим. Ще не читала новини, але вже зрозуміла, що це почалось. Я прибігла додому, підняла доньку, сказала, щоб швидко збирала найнеобхідніші речі. У результаті зібрали білизну, документи та речі доньки. Виходимо з під’їзду і тут чоловік каже, що нікуди не поїде. Сказав, що не хоче тікати: залишиться і піде у військкомат», – розповідає вона.
Сім’я виїхала зі знайомими на машині. Жінка розповідає, що прожила в окупації три роки у Макіївці та чудово знає, чого чекати від росіян. За її словами, абсолютно кожен ризикує опинитися у підвалі, в’язниці чи просто зникнути. Особливо це стосується людей, які колись з необережності висловлювали свою підтримку України. Тоді моніторили соцмережі, будь-який знайомий, сусід чи колега міг «донести» на того, хто йому не сподобався. Тих, хто тоді виявився незручним для колаборантів, досі неможливо знайти.
«Ці нескінченні оголошення на стовпах про те, що зникають дівчата. Щодня ми це бачили: пропала донька, пропала мати. Для мене це було найстрашнішим – опинитися в окупації. Я абсолютно не боялася вибухів», – продовжує підприємниця.
Обидві доньки жінки у ніч перед виїздом з Вінниці
Машина з бахмутянами вирушила одразу до Вінниці, бо саме там мешкає старша донька Ірини. Дівчина приєдналася до компанії, і вже наступну ніч евакуйовані провели у Хмельницькому перед від’їздом закордон. На той момент старша донька не хотіла їхати, бо її коханий на момент повномасштабного вторгнення опинився на фронті. Але Ірина вмовила її поїхати до Польщі, щоб допомогти з молодшою дитиною та триматися разом.
Виїхати вдалося лише з другої спроби – дуже важко було наважитись покинути Україну. Щоб якось утихомирити страх, вона обдзвонювала всіх знайомих, які колись були в Європі. Найважливішим пунктом у виборі нового місця проживання була наявність роботи, щоб прогодувати дитину.
Ірина чудово розуміла, що не зможе продовжувати підприємницьку діяльність, а знайти шляхи заробітку під час війни досить важко. Жінка зізнається, якби тоді було відомо, що на Україну чекає Буча та Ірпінь, вона пішла б на кордон пішки.
«Мені було так страшно, але я все одно виїхала заради дитини. У страху очі великі, взяла доньку в охапку і рвонула одна з перших. На той момент думала не про те, як втекти з України. Я думала про те, як пережити цю війну, щоб я могла дбати про дитину. Чоловік пішов воювати, дитина на мені і я несу за неї повну відповідальність, я маю працювати та жити. Виїхали, десять годин на ногах, хуртовина. У Польщі нас зустріли, поселили у чудовому готелі, годували, психологи працювали, все було чудово», – розповідає Яценко.
На другий день перебування у Польщі у старшої дочки Ірини зник зв’язок із коханим, вона повернулась Україну. Виявилося, зять Михайло отримав поранення, коли намагався відкинути касетну міну якомога далі від бліндажу, де знаходилися товариші по службі. Міна вибухнула прямо у хлопця в руках, відірвавши йому пальці та вибивши око. Зараз молодик практично відновився, але отримав інвалідність на все життя. Цей період Ірина характеризує як повний страху: за доньку, яка поїхала одна, за чоловіка та зятя на фронті, за себе з дитиною в чужій країні.
Перші чотири місяці після евакуації родина приходила до тями. У цьому всіляко допомагав польський уряд, волонтери та відповідні щомісячні виплати. Через чотири місяці програму припинили й жінці довелося шукати роботу, хоч до такого сценарію вона була готова з самого початку. Завдяки навичкам шиття вона змогла знайти роботу та вже орендувала власне житло. Вимоги роботодавців високі, навантаження також, а зарплатня залишає бажати кращого, але на життя вистачає, а у якості тимчасового варіанту вона вдячна і за таку можливість.
Відновлювати бізнес закордоном Ірина не планує, бо збирається повернутися до України після закінчення війни. До Бахмуту вона може і не повернутися, але для проживання підбирає невелике містечко чи навіть село.
Коментуючи поведінку батьків, які обирають залишатися поблизу бойових дій чи навіть в окупації, Ірина не вибирає слова.
«Я вважаю, що таку позицію обирають люди, які буквально до смерті бояться напружуватись. Вони краще оберуть смерть. Це ж треба виїхати. Куди? Це ж треба зважитися, ухвалити рішення, вилізти зі своєї шкаралупи. А раптом на двох роботах доведеться працювати? А роботу ще знайти треба. Вони не дурні та розуміють, що після безкоштовного житла та їжі рано чи пізно треба буде ворушитися», – стверджує вона.
Ірина постійно вмовляє своїх знайомих поїхати, відправляє їм посилання з програмами підтримки, безкоштовним житлом, транспортуванням, пропонує різні варіанти. Проте раз у раз ті відмовляються, оскільки умови життя в Бахмуті вважають не надто складними, а до відсутності комунікацій вже звикли. На думку Ірини, важливу роль у цьому відіграє той факт, що можна не працювати, отримуючи безкоштовну їжу від волонтерів та міжнародних організацій.
Описуючи психологічний портрет тих, хто відмовляється евакуюватися, вона називає такі якості: очікують, що їх проблеми має вирішити хтось інший, піддаються впливу чужої думки, любителі екстрасенсів, прихильники теорій змови. Одна з таких ідей, яку жінка чула від переселенців: нібито всіх хочуть примусово переселити, оскільки їхню землю вже продано.
Дізнавшись, що у Бахмутській територіальній громаді залишилося майже дві тисячі дітей, Ірина впадає у ступор. За її словами, за бажання навіть в Україні можна знайти роботу, житло, оформити виплати для переселенців. А закордоном тим паче.
«Поки наші воїни борються за нашу землю, наше завдання зараз – захистити дітей. Як ми це зробимо, немає значення. Ми маємо вберегти наших малюків, наше нове покоління. А тут справді допомагають і всі ці програми працюють досі», – запевняє Ірина.
Що про це думають психологи
Бахмутянин, психолог Андрій Кузнєцов нині працює із переселенцями у модульних містечках Львівської області.
«У всіх різний рівень стресостійкості. Звичайно, сюди приїжджали сім’ї та скаржилися, що у дитини змінюється поведінка. Як правило, дитина перебувала під обстрілами або була свідком якихось жахливих подій і перебувала у стані гострого стресу», – розповів психолог.
Зазвичай симптоми наслідків тривалого перебування у стресовому стані проявляються, коли родина приїжджає до більш спокійного регіону. Це може бути розлад сну, порушення харчової поведінки, агресивність, істеричність. Дитина може ховатися, намагатися всіляко ізолюватись від зовнішнього світу, відмовлятися від ігор.
Фото: UNICEF
Знижується цікавість, починає страждати пізнавальність, гірше розвиваються пам’ять, мислення, увага. Всі ці симптоми порушень можуть довільно комбінуватися між собою.
«У багатьох дітей відбувається ретравматизація. Тобто до війни у дитини була якась травма, пов’язана, наприклад, зі школою, а батьки не мали часу втрутитися. Таке трапляється дуже часто. Якщо на це накладається війна, ефект посилюється. Тоді дитина живе за своїми внутрішніми законами, психіка не змогла впоратися зі стресом і цій дитині вже потрібна допомога спеціалістів», – запевняє Кузнєцов.
Якщо ж симптоми продовжують проявлятися через кілька тижнів або навіть місяців, необхідно термінове втручання психолога, а іноді психіатра. Залежно від того, як саме проявляються наслідки травми, може знадобитися медикаментозне лікування. Якщо нічого не зробити, це дуже негативно вплине на подальше життя дитини.
«Дорослий може прожити досвід, проговорити проблеми, вміє справлятися із собою. Дитина цього не вміє та багато чого не розуміє. Тому, звичайно, дитині набагато складніше впоратися з тим, що відбувається», – додав він.
Фото: Львівська ОДА
Своєю чергою, психотерапевт Ольга Голубицька розповіла, що під час війни і тим паче в окупації діти страждають навіть більше дорослих, бо дитина перебуває під впливом емоцій батьків.
«Діти стають ємністю, куди дорослі звалюють усе, що в них не так. Вони набираються страхів, викривлених сприйнять від дорослих, якщо довкола ходять окупанти – від них щось переймають. Формуються фобії від того, що ти фактично перебуваєш за ґратами у своєму ж житлі», – ділиться вона.
Фото з відкритих джерел
За словами Голубицької, переконати людей з дітьми евакуюватися можна, хоча й не просто. Потрібно пояснити, що батьки у такий спосіб зневажають право дітей на життя. Крім ризику загинути через вибухи, є висока ймовірність знущань над дитиною з боку окупантів. Якщо це станеться, таке людина собі пробачити не зможе.
Дистанційне навчання під обстрілами
У місцевих чатах батьки все частіше цікавляться темою навчання у школах під час війни. Зокрема, журналістка «Бахмут.IN.UA» зустріла в одній із таких груп жінку, яка цікавиться умовами навчання на випадок окупації.
«Хто знає може. Якщо ті, хто залишився на окупованій території, чи можна дітей безпосередньо з окупованої території перевести дитину до школи на онлайн навчання на територію України?», – запитала одна з користувачів.
Їй відповіли вчителі українських шкіл, запевняючи, що така практика зараз використовується повсюдно, і навіть запросили навчатись онлайн саме в їх закладі. Про умови шкільного навчання під час війни ми писали тут.
На користь популярності такої послуги свідчить і відповідне оголошення Української дистанційної школи, яка з’явилася після вторгнення росії. В об’яві зазначено, що останній навчальний рік за допомогою організації закінчили майже 800 українських школярів.
Фото: UNICEF
Школа розрахована виключно на дітей переселенців, школярів, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, а також на тих, хто тимчасово знаходиться не в Україні. В останньому випадку навчання є повністю безкоштовним, якщо надати відповідні документи.
Яка ситуація у Бахмуті
Ми поспілкувалися із начальницею управління освіти Бахмутської міської ради Наталією Дроздовою. За її словами, навчальний рік в районі активних бойових дій та на окупованих територіях планується виключно онлайн. Евакуювалася абсолютна більшість вчителів та переважна кількість сімей з дітьми. До цього закликають як Міністерство освіти, так і педагогічний склад кожної окремої школи.
Фото: UNICEF
Зараз продовжувати навчання онлайн, залишаючись у колишніх сформованих класах, буде близько шести тисяч дітей з території Бахмутської територіальної громади. Більше тисячі школярів залишаються у рідному регіоні, оскільки їхні батьки не планують евакуюватися, попри прямі загрози життю та здоров’ю дитини. Дітей дошкільного віку в Бахмуті та громаді більш як п’ятсот осіб. Цифри змінюються, оскільки евакуація триває, та в середньому на території громади наразі залишається майже дві тисячі неповнолітніх.
За словами Дроздової, класні керівники школярів регулярно проводять бесіди з їхніми батьками, наводять законодавство, загальноприйняті права дитини тощо. Однак це спрацьовує далеко не завжди, а компетенція вчителя скінченна.
«Класні керівники працюють з батьками та щоразу кажуть, що ті мають забезпечити базове право дитини на життя. Тобто вивезти з небезпечної території. Але, на жаль, у різних людей є різні життєві ситуації. Хтось виїжджає по можливості, коли обстріли стають інтенсивнішими. Тоді люди замислюються та намагаються евакуюватися. Але дехто не хоче. Ми розповсюджуємо цю інформацію у шкільних та батьківських чатах», – розповідає вона.
Фото: Тwitter – Podolyak
Частково допомагає так звана «примусова евакуація». Найбільше Дроздову у цій ситуації засмучує, що батьки ухвалюють рішення про виживання за дитину, далеко не завжди повною мірою усвідомлюючи наслідки свого вибору.
«Тут справа у свідомості батьків, вони дорослі люди. І впливати на їхнє сприйняття реальності класний керівник може дуже обмежено. У людей вже складені якісь свої стереотипи, свій спосіб життя, традиції. Вчителі роблять все, що можуть, але впливати на дорослих людей – це не професійний обов’язок педагога. Кажуть, пояснюють, але наскільки це допомагає. Проблема у тому, що діти не можуть самостійно ухвалити рішення про порятунок свого життя», – підсумувала Дроздова.
Головне фото: Zohra Bensemra
