Донецькі митці змушені кочувати по світу, рятуючи від війни і власне життя, і картини. Вони продовжують творити, бо переконані, що нарешті українська культура має шанс бути поміченою у світі та позбавитись російського кураторства. Бахмут IN.UA розказує, як саме митці це роблять.
Олена Клочко працює в європейських арт-просторах
Художниця Олена Клочко перебуває в Німеччині. В Бахмуті вона створила власну арт-студію, куди приїздили художники та створювали спільні проекти. Коли розпочалася повномасштабна війна, в студії Олени проходила виставка проекту «Тонка Червона Лінія», а сама вона приймала гостей.
«За кілька днів до початку війни я показувала Jipabimil (так я називаю свій власний простір, в тому числі Бахмут) художнику з Черкас Олександру Дувінському. Він приїхав, щоб почати свій арт-проект «Мінералізація». Почала малювати портрет Інни Муляр (культурна діячка – ред.). Олександр та Інна поїхали о 5 ранку, а я, зрозумівши, що насправді почалася війна, під звуки вибухів продовжувала портрет Муляр та стала малювати автопортрет», – розповідає художниця.
Портрет Інни Муляр. Художниця Олена Клочко
Друзі Олени з Європи переконали її поїхати з Бахмута, що вона й зробила в середині квітня. Художниці не вистачало коштів на релокацію одразу за кордон, тож спершу вона орендувала вантажівку до Черкас та вивезла туди роботи зі студії: свої та колег.
Олена Клочко перевозить картини зі студії у Бахмуті
Олені допомогли друзі – організатори фестиваля «Фанаберія» Наталя Вернидуб та Олександр Дувінський, Інна Муляр, керівник Черкаського Національного Університету. Вони надали художниці приміщення для зберіганні творів та житло.
В соцмережах Олена оголосила про відкриття збору коштів на вивіз картин до Німеччини. Зараз вони зберігаються у підвалі берлінського кафе та готуються до демонстрації на виставці Thin Red Line, яка запланована на 1 вересня, та на персональній виставці «Olena Klochko/ Self recognition in Berlin», яка відкривається 2 вересня. Деякі картини художниця залишила у Черкасах, а невелика частина картин досі у Бахмуті.
«Коли я залишала свою студію, в останній момент мене накрила ностальгія, несподіваний жаль покидати такий пропрацьований простір. А може, то була надія на повернення, на скору перемогу. До війни я намагалася свою студію розширити та перетворити на арт-центр. Завдяки підтримки Українського культурного фонду в процесі проекту «Тонка Червона Лінія» змогли освоїти більше кімнат, зробити там гарне студійне світло. Тому я залишила там кілька своїх робіт, зокрема з часів юності», – розповідає Олена Клочко.
Коли Олена вже перебувала у Німеччині, дізналася, що в результаті вибуху її студію було пошкоджено – ударна хвиля вибила вікна і обвалила стелю Декілька картин та робіт викинуло на вулицю. Про біду Олену першою сповістила її головна модель Таня Клименко. Вона принесла спеціальну плівку, щоб закрити нею вікна студії, допомогла батькові Олени написати заяву до поліції про пошкодження.
Студія Олени Клочко після обстрілу.
Але постраждали роботи не лише через обстріл, а й через робітників, які прийшли розбирати завали.
«Вікна закривали плівкою, в одному місці її забракло, тож мою картину, намальовану на пластиці, пришили прямо на вікно. Завдяки дзвінкам Тетяни я це побачила, і картину прибрали з вікна», – розповідає Олена.
У Німеччині художниця зараз працює в мистецькому просторі, розташованому в торгівельному центрі Schönhauser Arkaden. Завдяки колезі з Берліну Лорі Геогопулос українська художниця потрапила на фестиваль Art Spring, який проходить у цьому просторі. Голова фестивалю Ян Готчак, почувши історію художниці та побачивши автопортрет, який вона створила на початку війни, запропонував їй залишитися на деякий час. Олена пояснює такий жест двома причинами: з одного боку, тематика її творів дотична до війни, а з іншого – її роботи відповідають фестивальному духу та імпонують адміністрації центру. Тепер художниця займається в арт-просторі лайф пейнтінгом, тобто малює перед глядачами.
Автопортрет Олени Клочко
«Я малюю прямо у «скляшці», в арт-просторі з прозорими стінами. Написала українське місто, яке розбомблюють. Маріуполь, Харків, Сєвєродонецьк, – його можна називати багатьма іменами наших українських міст, що зруйновані та руйнуються новими варварами. Моє “Місто, що руйнується прямо зараз” багатьом глядачам нагадало «Герніку» Пікассо. Щоправда, люди переважно говорять про мою роботу як про гарний твір, а не трагедію», – розказує Олена.
Клочко підкреслює, що митці всіх часів (Рембрандт, Гойя, Мунк, німецькі експресіоністи і т.д.) теж рефлексували на тему війни, і ці твори ставали дуже важливими для людей і для культури людства.
Олена каже, що їй комфортно спілкуватися з освіченою німецькою публікою, яка любить мистецтво, розуміє зміст та стиль її робіт. Декілька картин в неї вже придбали. У Бахмуті ж багато людей, яких писала Олена, не до кінця розуміли її мистецтво, сприймали роботи як глузування, карикатуру. Щоправда, і від німецьких глядачів можна почути і критику.
«У мене була ще довоєнна робота, рімейк сцени з фільму Хічкока «На північ через північний захід». Чоловік біжить полем, і його переслідує літак. Відома німецька художниця сказала, що зміст надто прямий. Але він став таким тільки зараз, коли війна вже почалась. Було дуже цікаво оцінити, як час змінює сприйняття твору», – ділиться роздумами українська художниця.
Втім, працює Клочко не лише у Німеччині, а й у Швеції: через міжнародний фонд Artist at Risk Олена потрапила до арт-резиденції IFO center, яку очолює шведська мисткиня та куратор Тереза Голмберг. В резиденції Олені виділили маленьку площу в одному з цехів на базі колишньої ізоляторної фабрики, котру нещодавно перетворили на арт-центр.
«Я малюю там періодично, приїжджаю туди як до арт-монастиря, щоб практикувати живопис у медитативному стані», – каже художниця.
Олені доводиться працювати одразу на дві країни, адже в Німеччині вона готує дві виставки. Переїзди даються Клочко важко.
«Створила в Швеції декілька картин, яки вирішила везти до Німеччини на свою виставку. Одна з них півтора на метр, плюс ще шведські товсті підрамники. Прикрутила картини до візка для перевезення меблів, потім їх потрібно відкрутити, щоб закинути в машину, згодом знову прикрутити. Вже навіть маю технологію, як це швидко робити. Їду до Копенгагена, до Гамбурга, до Берліна. Вирішила поїхати додому трамваєм, і тут у візка відвалюється колесо. Усе це нелегко, але люди всюди допомагають – незнайомі юнаки-берлінці зібрали мої розкидані речі, на зупинці зустріли друзі», – розказує Клочко.
Художниця вважає, що в нових реаліях українцям треба бути дуже мобільними – наче справжнім кочівникам.
«Я беру тільки найнеобхідніше: художні матеріали, декілька одежин, що пробуджують оптимізм, та дорогі серцю речі. Тепер усі ми – кочівники, це навіть є в нашому генетичному коді», – каже Олена.
Маша Вишедська зображує людей в окупації
Маша Вишедська намалювала десятки муралів по всій Донецькій області, а найбільше – у рідному Бахмуті. Напередодні війни художниця з чоловіком вирішили переїхати з Бахмута до іншого міста. Вибір пав на Івано-Франківськ, зокрема і тому, що там є офіс громадської організації “Стан”, з якою Вишедська співпрацює.
Подружжя з двома племінниками поїхали до Франківська через Київ. Маша розказує, що взяла з собою дуже мало речей, однак багато робіт. Частину з них вона залишила в металевому ящику в підвалі гаража в Бахмуті.
Маша Вишедська.
З Києва сім’я виїхала нічним потягом 23 лютого. Прокинулися рано-вранці, адже весь вагон обговорював вибухи у Києві. За словами Вишедської, людям, які їхали в Карпати відпочити, довелося терміново сходити з потяга та повертатися до дітей.
Спочатку жили в офісі «Стану». Там художниця могла працювати і почала серію ілюстрацій до історій людей, які під час війни залишаються в Україні. Волонтери з Німеччини зголосились профінансувати цей проект, тож ним Маша займається і досі. Ці роботи друкують в журналах, показують в різних просторах, іноді одночасно в кількох галереях в різних містах.
Ілюстрація до історії про евакуацію українців. Маша Вишедська
«Спочатку це більше були історії волонтерства, а тепер це – свідоцтва про злочини. До «Стану” доєдналась волонтерка, якій вдалось втекти з Херсона. Вона пише свої спогади, розказує історії людей, які залишались і продовжують залишатись, а я їх ілюструю. Так більше людей дізнаються, що насправді відбувається в Україні», – розказує художниця.
Напис на ілюстрації: “Одна жінка відмовилася повторювати за солдатами, що вони великі, і що вона вдячна за те, що вони прийшли нас звільняти. Три здорові мужики її роздягнули і залишили на вулиці, заборонивши комусь підходити до неї, щоб допомогти». Маша Вишедська
Згодом Маша з племінниками поїхали до Німеччини. Дозволу для виїзду дітей за кордон не було, тож малим наказали кликати художницю з її чоловіком “тато” і “мама”. За словами художниці, коли кордон вже перетнули, документи дітей ніхто не питав. Маша з дітьми попрямували через Будапешт, Вену та Берлін до Гамбурга. Там в домі подруги сім’ї знайшлося місце не тільки для Вишедської з дітьми, а і для їх друзів з Бахмута.
З коміксу Маші Вишедської про подорож до Німеччини. Напис на малюнку: «В Берліні прямо біля потяга нас зустріли Таня і Тім. Забрали до себе додому, нагодували сніданком. В ванні я побачила ваги, зважилась, і вперше з підліткового віку моя вага була менше 60 кг».
Друг Вишедської надіслав в Німеччину одяг та роботи Маші. Тепер художниця активно популяризує своє мистецтво в Європі. Також Машу запросили як художницю на зустрічі в Швейцарії: вона мала брати участь в діалогах про мир та змалювати на папері свої враження від події. Врешті художниця зробила дуже скептичну ілюстрацію.
«Ми можемо скільки завгодно говорити про життя в мирі, але це не страхує від навіженого сусіда», – пояснює Вишедська.
Ілюстрація до дискусії Peace Dialogue (діалог про мир). Маша Вишедська
Також художниця намалювала англомовний комікс про свою подорож до Німеччини. Однак, за словами Маші, зараз із творчістю їй дуже важко, адже концентрація її уваги погіршилась. Працювати може лише три години на день, а якщо більше, то потім їй важко примусити себе робити хоч щось.
«Заспокоюю себе, що зараз я на етапі дослідження нового середовища, тож ще просто не прийшов час повертатися до своєї творчості», – розказує художниця.
Головний план художниці – якнайскоріше возз’єднатися з чоловіком, який перебуває на Закарпатті. Якщо Маша поїде до України, планує залишити в Європі свої роботи, щоб друзі могли відправляти їх на виставки.
Напис на ілюстрації: «Ти з Україною в серці, а вони озброєні до зубів на кожному кроці». Маша Вишедська
Сергій Захаров «намотує кишки росіян не пензлик»
Сергій Захаров – той самий художник, який у 2014 році в Донецьку насмілився висміювати в стріт-арті ватажків бойовиків. Через свою творчість Захаров потрапив у полон, в якому окупанти 6 разів змушували його рити собі могилу.
Художник розказує, що пережити травматичний досвід йому було важко зокрема і через численні інтерв’ю з журналістами. Допомогло йому створення коміксу, графічного роману «Діра».
«З перших днів була неймовірна хвиля інтерв’ю. Журналістам потрібні були подробиці. Це не допомагало, а навпаки, діяло у зворотному напрямку. Коли ти все розповідаєш, виходиш з інтерв’ю просто вбитий. Я намалював комікс, і це була дійсно дуже потужна терапія», – каже Захаров.
З графічного роману «Діра». Сергій Захаров
Минулоріч він разом із військовими та тими, хто пережив полон, спілкувався з арт-терапевтами в рамках зустрічі, яку провела громадська організація. Але ця зустріч не була результативною.
«Це було фіаско. Це люди, які може працювали з сімейними проблемами, і до роботи з людьми, які були в іншій реальності, вони були не готові. Вони просто не мали подібного досвіду. Зараз, звісно, всі вже відчули, що таке війна», – коментує Захаров.
Після полону митець переїхав до Києва, але тримає контакт з рідними на Донбасі. До останнього роботи Захарова виставлялись у Бахмуті в рамках проекту художниці Олени Клочко “Тонка червона лінія». Тепер на виставці в Німеччині серед інших робіт, які Клочко вивезла з резиденції, 1 вересня планують показати два великих полотна Захарова.
Сергій Захаров з картиною «Повітряна тривога» (2022)
Художник розказує, що новину про початок повномасштабної війни сприйняв у «стані колапсу», і навіть замислився, чи варто йому займатися мистецтвом.
«Коли почалась повномасштабна війна, я зайшов до майстерні, подивився на свої роботи і відчув, що все життя щось робив не так, адже те мистецтво, що є в мене, це настільки неважливо, «безпонтово», – розповідає Захаров. – Єдине мистецтво, яке потрібно було опанувати – мистецтво вбивати ворогів. Це був стан колапсу, який за кілька днів минув. Я став малювати скептичні для себе речі, серію «Хорошие русские». Вбитих орків малював. Намотував кишки не пензлик і втішався цим. Більшість того, що ти робиш – все одно те, чим живеш. Якщо засинаєш і прокидаєшся з думкою про війну – малюєш про війну, хоч і непрямо».
«Прибирання», 2022, оргалит, олія, 65х40 см. Сергій Захаров
Захаров переживав за свого сина, який навчається в філії Академії мистецтва в Маріуполі. Зв’язок із ним втрачався, однак врешті Захаров зміг переконати його та інших студентів йти з Маріуполя пішки в бік Бердянська. Зараз син Захарова у безпеці.
Наразі художник пише здебільшого портрети у студії свого друга в центрі Києва. Захаров малює своїх друзів та медійно відомих людей, які залишились в Україні і продовжують робити свою справу. Також знайомі Захарова, котрі мешкають за кордоном, придбали кілька його робіт.
«Перехід» 2022, полотно, олія, 90Х100 см. Сергій Захаров
Сам художник вважає, що повномасштабна війна дала українському мистецтву можливість нарешті позбавитись “російського кураторства».
«В світі не дуже знають українське мистецтво. Скільки б у нас не було галерей, все одно це приватні інституції, а на державному рівні маємо хіба що «Мистецький арсенал» та музеї. Державного центра сучасного мистецтва досі немає, – ділиться думками Захаров. – Досі все було під егідою російського «турботливого» кураторства, впиралось в російського політтехнолога Марата Гельмана. Навіть «Пінчук арт центр» зробив він. І хоча Гельман декларує, що він антипутініст, від нас не було жодної людини, яка б просувала мистецтво. Тепер же в українського мистецтва з’явився шанс бути відомим, посісти своє місце на світовій арені».
«Поцілунок», 2022, полотно, акрил, 97Х134 см. Сергій Захаров
Фото на головній робота Сергія Захарова.
Матеріал підготувала Ганна Пешкова.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
