У Бахмуті працює багато міжнародних благодійних організацій та одинаки-ентузіасти, які допомагають місцевим жителям з постачанням гуманітарних вантажів та безкоштовною евакуацією, розміщенням тощо. Редакція «Бахмут.IN.UA» дослідила потреби бахмутян, котрі відмовляються евакуюватись. Посеред іншого журналісти розпитали, що допомагає волонтерам продовжувати свою діяльність, незважаючи на небезпеку, втому та хамство. А художниця Маша Вишедська підготувала авторські ілюстрації. Про це та інше – у нашому матеріалі.
Христина Василюк
Нині Христина живе у селі Красне. Їй не завжди вдається охопити все село за один раз. Активісти не залучали для співпраці державні фонди та міжнародні організації: на закупівлю продуктових наборів, медикаментів та предметів першої необхідності група волонтерів збирає гроші у соцмережах та через знайомих.
«Працюю по Бахмуту, Торецьку, Часів Яру та селу Красне. Раніше був Соледар, але зараз ні. Ми тільки-но приїхали з Бахмута, роздавали хліб на дитячій лікарні. Дивимося за обставинами, чи обстріли сильні й наскільки потрібно їхати. Якщо обстріл затих, їдемо, людям це потрібно», – ділиться вона.
«Ми просто зібралися як група однодумців, іноді збираємо на паливо в соцмережах, але ми не волонтерський штаб. Ми вже понад п’ять місяців намагаємося щодня евакуювати людей. У нас є записи, я координую людей. Сьогодні вони записалися, завтра можуть відмовитися, але залякуванням та примусом до евакуації ніхто не займається», – розповіла волонтерка.
Бувало й таке, що потрібно забрати тяжко хвору жінку з її ж будинку. Після приїзду виявилося, що до списків охочих евакуюватися її записали родичі, а сама пенсіонерка їхати не хоче. У такому разі волонтери намагаються витратити кілька хвилин на те, щоби пояснити реальну небезпеку такого рішення. Однак, якщо пасажир відмовляється їхати, змусити його ніхто не зможе.
«Кожен має право сам вирішувати свою долю. Ми за раціоналізм. Якщо людина розуміє, що краще виїхати, то, звичайно, ми їй допоможемо», – розповідає Христина.
Завантаженість машин для евакуації завжди різна: іноді буває по 60 осіб на день, інколи ж 50 на тиждень. У день розмови з журналістами «колеги» Христини з волонтерської діяльності вивезли один автобус бажаючих евакуюватися, а на два дні раніше довелося залучити додатково ще два автобуси.
Однак, коли об’єднання активістів займалось евакуацією жителів Соледара, ситуація була набагато гірша. Регулярно бувало таке, що кілька людей залишали заявки на евакуацію, а після приїзду волонтери виявляли, що охочих всього пара мешканців чи зовсім ніхто не виходить до машини.
«Було вже бажання все це кинути, але це швидко зникало. Коли попадаються одна-дві людини невдячні, прямо відчуваєш, коли вони тебе обливають якоюсь лайкою нецензурною і ти думаєш: «Навіщо я це роблю, навіщо допомагаю людям?». Категоричного бажання все залишити не було, але буває дуже прикро. Але це проходить і продовжуєш рухатися в тому ж напрямку», – зізнається дівчина.
Фото: Волонтерський штаб Дніпра
Крім того, всім евакуйованим пропонують тимчасове житло. Найчастіше це шелтери, умови в яких нагадують гуртожитки. Залишатися там можна до п’яти днів, якщо ж у сім’ї є дитина або йдеться про пенсіонера – до 30 днів. У кімнаті може розташовуватися до 15 людей, загальний душ на всіх, але сім’ї з дітьми селять окремо. Готелі у Дніпрі також платять за розміщення вимушених переселенців у себе, забезпечують прибирання та прання, але приймають вони лише на чотири дні.
Зрідка у знайомих Христини та її друзів з’являється можливість розмістити переселенців у своїх квартирах чи інших приміщеннях. Все перераховане вище надається приймаючою стороною абсолютно безкоштовно, а волонтери піклуються про забезпечення евакуйованих їжею та предметами першої необхідності.
Іноді у «клієнтів» виникають завищені очікування: триразове харчування, особливі умови, окрема квартира. Однак волонтери не мають таких можливостей. Коли подібних евакуйованих залишають у новому тимчасовому будинку, вони можуть дзвонити активістам та скаржитися на запропоновані умови, іноді доходить до образ:
«Дзвонять і кажуть: «Що у вас за шарашкіна контора, щоб ви жили так, як нам допомогли». А потім думаєш: «Заради одного поганого не хочеться відмовляти всім добрим». Займаюся цим, бо вважаю, що це потрібно. Якщо я і хлопці, що евакуюють, мобільні, то не всі мають таку можливість».
Нерідко конфліктні ситуації трапляються через спізнення водіїв, чиї машини ламаються в дорозі, або відбуваються інші форс-мажори. Коли ж волонтери потребують допомоги від місцевих жителів, ті погоджуються взяти участь у фасуванні гуманітарних вантажів.
Волонтерське об’єднання неодноразово потрапляло під обстріли, але, на щастя, обходилося без прямих поранень і загибелі людей. Найбільше страждають водії: втрата зору, наслідки влучення осколків снаряда. Христина зазначає, що їхня організація не відмовилася б від фінансової допомоги, але до неї дійшла неперевірена інформація, що найближчим часом великі фонди перестануть постачати гуманітарну допомогу до Бахмута. Тому потенційна поява нових ентузіастів, які готові допомагати людям самотужки, вона вважає за найбільш необхідну підтримку.
«Одна-дві людини, три, десять, зберуться і почнуть щось робити. А ті десять допоможуть ще десятьом і ось так, я гадаю, вдасться компенсувати можливе зникнення великих поставок продуктових наборів. Ті, хто не зміг виїхати з якихось своїх причин, зможуть якось прожити», – резюмувала активістка.
Волонтерка додала, що евакуація – це розумно, але є люди, яким абсолютно нікуди й нема за що їхати.
Євген Ткачов
У Часів Ярі живе відомий на всю Донецьку область волонтер, який з початку повномасштабного вторгнення росії встиг розпочати співпрацю з багатьма міжнародними організаціями, українськими державними фондами, а також потоваришував із місцевими жителями та політиками. Що про Ткачова думає мер Сіверська Андрій Черняєв, ми писали у попередньому матеріалі.
«Проаналізував прохання людей, котрі так чи інакше пов’язані з прифронтовими населеними пунктами, які я періодично відвідую. Найчастіше це: «сфоткайте мій будинок (квартиру, дачу)» – близько 500 прохань», – розповідає Євген.
На другому місці – прохання дізнатися про стан знайомих чи родичів, за весь час поїздок Євгена про це просили близько трьохсот разів. Майже стільки ж евакуйованих мешканців Донеччини зверталися до волонтера з проханням вивезти їхні особисті речі або відправити з поштою, дещо рідше просять запропонувати евакуюватися їх родичам.
Нерідко ті, хто залишилися в прифронтових регіонах, просять знайти, купити і передати бензин, продуктові набори, медикаменти. Іноді пропонують сплатити таку послугу. Іноді «клієнти» Євгена просять його перевірити стан домашніх тварин, залишених під час евакуації. У виняткових випадках – «кинути їм щось». Трохи рідше надходять прохання забрати таких тварин.
Час від часу переселенці вимагають зняти відео в їхньому рідному селі, щоб позбутися туги або перевірити стан дорогої побутової техніки в будинку, машини в гаражі тощо. І лише кілька людей за ті місяці, що Ткачов займається волонтерською діяльністю, запропонували перерахувати йому гроші на бензин.
«Після сьогоднішньої поїздочки прифронтовими селами прийшло дві думки. Евакуація людей і доставка гуманітарки – це як похід по гриби: скільки разів проходиш по одному місцю, а все одно знаходиш все нові й нові… Ще два тижні тому думав, що вивіз усіх із Григорівки, а ні: «знайшлися» ще два «аборигени». Завжди думав, що у Серебрянці 70 людей, але після евакуації 6-х їх виявилося 74. Містика», – ділиться він.
Після виходу гуманітарної місії «Проліска» з Донецької області обидва службових пікапи у Євгена забирають. Голова організації Євген Каплін вирішив не ризикувати життям своїх активістів. Проте Ткачов стверджує, що не має наміру припиняти волонтерську діяльність і зараз використовує для цього власне авто. Він сподівається, що Сіверська військова адміністрація виділить списану машину швидкої допомоги, в якій можна буде перевезти набагато більше людей, гуманітарної допомоги та у разі потреби доставити до місця призначення людей з особливими потребами.
Хоспіс, в якому іноді базувались волонтери «Проліски»
«Вже майже місяць продовжую своєю машиною, колись купленою за 50 свиней. Постачання продуктових наборів, які я відвожу нужденним, фінансують різні міжнародні організації. Пролісок забезпечував близько 5% від цього вантажу. Тож з їх відходом робота не припиняється», – розповідає Ткачов.
За його словами, гуманітарної допомоги постачається дуже багато щодня, іноді волонтери просто не встигають розвозити все населеними пунктами, куди активісти міжнародних фондів не ризикують їхати. Євген розповів, що будь-який бажаючий може розпочати з ними співпрацю, проте для цього потрібно мати тісні контакти з місцевими жителями та видавати продуктові набори тим, хто дійсно потребує. А не привозити вантаж до центру населеного пункту та дозволяти розбирати допомогу на власний розсуд цивільних.
Службове авто, на якому Євген їздив Донеччиною кілька місяців
Ткачов також розповів, що найбільше навантаження на волонтерів було у травні та червні цього року. Зараз же кожен має свій графік поїздок, а близько місяця тому військові адміністрації почали брати обіг гуманітарної допомоги під свій контроль. Наразі, розповідає Євген, процес став більш систематизований. Про можливе припинення поставок продуктових наборів до Бахмута він не чув і не визнає навіть такої ймовірності:
«Як мінімум це дурість, у мене машина щоразу забита під зав’язку, міліметра вільного немає. Щодня йдуть п’ятитонники, двадцятитонники на гуманітарні склади».
Варто зазначити, що в процесі переведення більшої частини волонтерів місії до безпечніших регіонів країни сталася подія, яка підтвердила правильність такого рішення: першого вересня окупанти обстріляли будівлю хоспісу, де напередодні базувались волонтери.
«Звичайно, ми самі «винні»: кілька місяців тому дали можливість прийняти душ і випрати речі кільком військовим медикам, чим перетворили наш хоспіс на «стратегічний військовий об’єкт». Десятки наших людей похилого віку були вивезені до мальовничого села на Хмельниччині, де їх дуже добре прийняла Дунаєвецька Громада», – резюмував Євген.
Євген Ткачов (праворуч)
Під час обстрілу в хоспісі ночували дві старенькі, вивезені напередодні з лінії фронту, та волонтер. На щастя, серйозних поранень ніхто не одержав, а пенсіонерки вже поїхали подалі від зони активних бойових дій.
Ілля Борсук
Ще один активіст, який організував своє волонтерське об’єднання – Ілля Борсук. Він приєднався до Координаційного штабу волонтерів Дніпра, які об’єднують зусилля ентузіастів, співпрацюють із координаційними штабами інших регіонів та навіть налагоджують міжнародні зв’язки. Ми зв’язалися з Іллею і розпитали його про те, як це – щодня стикатися з небезпекою заради допомоги іншим. Також він розповів про несподівані потреби мешканців Бахмута, котрі не збираються евакуюватися.
«Після евакуації розміщуємо всіх охочих у шелтерах. Найбільші складнощі – це не люди. Це обстріли русні та пошук коштів на паливо. Шукаємо їх через соцмережі, знайомих, друзів, через донати збираємо», – розповів він.
За словами Іллі, на укладання партнерства з державними фондами та міжнародними організаціями немає часу. Можливо, у разі успіху це вирішило б фінансову сторону питання, але пріоритет у волонтерів один – вивезти якнайбільше людей.
«Як не дивно, найбільша потреба людей, які живуть у прифронтових регіонах, це корм для тварин. З’явилося багато бездомних тварин, яких господарі покинули перед від’їздом. Залишаються небайдужі, які їх годують і намагаються доглядати за ними, але забезпечити всіх тварин кормом у тих умовах, в яких залишилися ці люди, складно», – додав Борсук.
Друга гостра потреба – це ліки, найчастіше – знайомі всім препарати з домашньої аптечки. І вже на третьому місці стоять запаси їжі тривалого зберігання, як, наприклад, крупи та консервації. Щодо відгуку місцевих жителів на допомогу Борсук розповів, що принципово не бере грошей у мешканців регіонів, де продовжуються активні бойові дії.
Єдиний виняток – адресна доставка якогось вантажу. Однак чіткого прайсу немає: клієнти можуть дати стільки грошей, скільки їм дозволяє фінансове становище.
«У нас система яка: приїжджаємо до Бахмута, там є адреса, куди треба доставити передачу від родичів із Дніпра. Заїжджаємо у двір, кличемо того, хто є на місці, та передаємо», – зазначив активіст.
Ілля Борсук та його знайомі волонтери нерідко потрапляють під обстріли. Найчастіше це артилерійські снаряди, якими обстрілюють місто, а водії просто «попадають під роздачу». Конфліктні ситуації з евакуйованими, про які розповідала Христина, він не пригадує. Головна мотивація Іллі – робити щось для людей, а не сидіти, склавши руки, коли в країні йде війна.
«Я просто не звертаю уваги на хамство людей. 2014 року я сидів осторонь, але зараз так не можу», – резюмував Борсук.
