Зараз навіть неможливо представити, що на мітинг у Бахмуті може зібратися 5-10 тисяч осіб, а такий мітинг був і організували його у тому числі члени дискусійно-політичного клубу «Пошук» у лютому 1990 року. Клуб «Пошук» – перше неформальне об’єднання, яке ще за часів СРСР, а потім після здобуття незалежності, формувало у місті суспільну думку. Про те, як воно утворилося, які результати мало, чого досягли його лідери – розказує голова ГО «Бахмат», керівник Костянтинівської організації Спілки краєзнавців України, журналіст Володимир Березін.
Цим інтерв’ю ми розпочинаємо дослідження розвитку громадянського суспільства у Бахмутській громаді. Опитування про найвизначніші події, що вплинули на розвиток громадськості, яке ми провели серед лідерів суспільної думки, показало, що корені демократичних перетворень у сучасному лежать саме в період формування незалежності. Щоб більше зрозуміти процеси, які на той момент відбувалися у суспільстві та в сьогоденні використати позитивний досвід, у цьому матеріалі ми поставили питання одному з лідерів демократичного руху – Володимиру Березіну.
Які Ви можете пригадати ініціативи у місті до набуття Україною незалежності?
Ви маєте на увазі ініціативи до 1991 року? Тому що справжня незалежність торкнулася нашого краю далеко не у 1991 році, вона, насправді, реально почалася в 2014 році. Нам постійно говорили, ну що ви про українство говорите, в нас є греки, євреї, вірмени, росіяни, не треба замикатися на українцях. Так і вбивалася тут Україна. До 2014 року становище, практично, мало чим відрізнялося від того, що було до 1991 року.
Перше, що створилося до набуття Незалежності щодо українськості, це – Товариство української мови, його зробив журналіст газети «Вперед» Іван Бірчак десь у 1988 році. Доречи, пізніше людина з нашого кола Валерій Данілевський створив організацію греків України.
Потім ми на базі ДК «Машинобудівник» створили такий майданчик – дискусійно-політичний клуб «Пошук». Він почав функціонувати у 1989 році. Це була дійсно історична подія, як ми зараз бачимо, тому що завдяки цьому люди змогли самовиразитися, зрозуміти що відбувається у країні.
Насправді при радянській владі ми мало відкрито дискутували на політичні теми, тому що боялися, а тут як прорвало. Джерел інформації було мало, лише телебачення, а газети запізнювалися колосально, бо все постійно змінювалося. До нас приїжджали, наприклад, люди зі страйку шахтарів, тобто якісь люди зсередини. Ясно, що не було довіри до телебачення. Нові люди і нові ідеї – все вітало у повітрі. Тоді почався «Взгляд», ми надивилися і почали самі збиратися.
Як показала історія, більше людей таким чином почали критично мислити. На той час ми не збиралися поєднуватися до якихось партій.
З вересня 1990 року політклуб видавав газету «Бахмут».
Це була ваша ініціатива збиратися? Ким Ви тоді працювали на заводі «Победа труда»?
Мені вже був 31 рік. Я у 26 років на машзаводі «Перемога праці» був начальником Бюро, фактично це заступник головного інженера. Користувався авторитетом на підприємці. Потім я перейшов у Госприємку, а О.Рева був начальником цеху, я приймав у нього продукцію. Мене в 1990 році разом з О.Ревою і ще приблизно двадцять колег висунули в кандидати в депутати.
У 1989 році, коли ми створювали «Пошук», я зайняв нішу зелених. Було передчуття, що щось таке грохне. Якщо Чорнобиль грохнув, то може ще щось трапитись, і ми повинні постійно готуватись.
Іван Онуфрієвич Бірчак казав, що під час ГКЧП був список з десяти людей, яких хотіли заарештувати, йому був дзвінок з КДБ. Тобто ви все одно були на контролі, вам погрожували? Як місцева політична еліта ставилася до існування «Пошуку» та його учасників?
Говорили, що у Москві є списки, навіть вже замовили наручники на цілий вагон, щоб таких, як ми зібрати і покидати в катівні. Коли сталося ГКЧП, ми розуміли, що це проти нас і ми вже вороги системи. А.Андрєєв (член клубу, – прим. ред.) говорив начебто КГБісти показували йому ці списки.
До мене після створення Політклубу (знали, що це я як активна людина збираю всіх) на роботу приходили начальник КДБ з нашим парторгом. КДБіст спитав: «Що ви там робите? Ви знаєте, що серед вас є вбивця?». Справа у тому, що ми запросили до клубу члена «Меморіалу» Георгія Жужменко. Він сидів 28 років. Говорив, що вперше був заарештований у 14 років після арешту батька. Потім він вбив наглядача і йому продовжили термін. Жужменко їздив зустрічався з «Меморіалом», зустрічався з Сахаровим. Ми знали про Жужменко, бо він сам розказав. Парторг тоді сказав: “Березін, тобі що робити нічого? Давай ми тобі бабу знайдемо!”. Я відповів, ми збираємося раз на тиждень в середу замість футболу, які проблеми?
Чи була взаємодія з органами влади?
Перші вибори для нас були вибори 1989 року у Верховну Раду СРСР. Ми тоді зверталися до Горкому партії, бо бачили, що в нас є прекрасні люди, які можуть представляти інтереси міста. А нам дали – швачку-мотористку Ірину Хлопоніну. В горком партії дали вказівку – «робочі жінки». Конкурентка в неї також була дівчина-залізничниця з дебальцевського депо.
У 1990-му році ми вже не прогавили та висунули Івана Бірчака, він би переміг, якщо б не було підтасовки.
Яку ціль Ви ставили, коли заснували «Пошук»?
В нас було Положення, там була ціль і завдання. «Пошук» працював як клуб по інтересах у палаці культури, та загалом ми зробили його загальноміським. Тоді вся система була заводська, чи інститутська, тобто при якійсь організації, підприємстві. Це впливало на ситуацію.
Дискусійні клуби у той час створювалися по політичній лінії. Перший такий клуб створив В.Мирошниченко у рамках комсомольської організації на підприємстві в інституті ВНІІ «Соль». Я до нього приходив, вони раз на місяць збиралися.
Яким чином була організована робота клубу?
Ми збиралися раз на тиждень, так ми бачили динаміку подій. Все інше було на підприємствах у курілках, по кухнях. А ми зробили не формальну структуру. Я мешкав у гуртожитку через дорогу, мені було дуже легко, я в тапочках приходив.
Ми на засіданні затверджували питання на наступну середу, на зустрічі завжди був гість. Іноді приїжджали люди. Наприклад, у нас Яворівський був.
Голова був Олександр Лабенський, я був секретар. Я був ИТРовец, кандидат в партію. Лабенський був слюсаром – це була ідеальна кандитура.
Ми звісно більше в ДК засідали, та були й виходи. У нас був зруйнований Храм Всіх Святих, його зруйнували начебто тому, що священик співпрацював з німцями, та це не правда. Його після війни піддавали тортурам, потім репресували. На відбудову храму прийшов новий священик Отець Костянтин. Ми приходили йому допомагати, він нам «стіл накривав» – компот з бутербродами. Речі там у храмі толкали.
Скільки людей брали участь у роботі клубу?
Я, Іван Бірчак, Анатолій Андрєєв, Олександр Лабенський, Костянтин Чайкін, Віктор Гаврющенко, В’ячеслав Мирошниченко, Георгій Жужменко, Анатолій Тонконоженко, Володимир Ісаєв, Сергій Чечуй, Олексій Ярутов, родина Попових і др. Багато людей вже повмирали. Був такий Череп, Галя Олійникова. З людей, що відстоювали Україну, були такі потужні крім Бірчака фігури як Василь Суярко. Він підписав маніфест Демократичної партії у 1988 році, надрукований у «Літературній Україні», коли тут ще ніхто нічого не розумів.
В нас був один з активістів клубу «Пошуку», він потім став депутатом і його син депутат зараз – Юрій Чепурін. Він працював на заводі «Перемога праці». Ми знали, що він чесна людина, хоч і комуніст. Ми з ним разом їздили у Москву зустрічалися з Андрієм Дмитровичем Сахаровим.
У більшості невеличких міст Донеччини українські спільноти були представлені декількома особами. Це були або осередки «Руху» або осередки «Просвіти». А в нас було активних десь 15 осіб.
Олексій і Сергій Гончарови брати постійно разом були. Обидва працювали на заводі «Перемога праці» наладчиками.
В нас був ще Василь Махненко. У 1991-му році, коли почався путч, він підійшов до нашого «Білого дому» і прилюдно спалив свій партійний квиток. Він став юристом, переїхав у Київ став професійним адвокатом.
Борис Синіцин – офіцер у відставці, потужна людина, соціал-демократ.
До нас приходив Микола Афанасійович Буряк, Валентин Полікарпович Замковий. Нам цікаво було своє місто відкривати, з цікавими людьми зустрічатися. Ми запрошували на зустріч членів Горкому партії: Валентина Суткового, Петра Тутова.
Фото публікації з газети «Бахмут», яку видавав і розповсюджував «Пошук».
Чому так мало було жінок?
Жінки займалися родиною. Чоловіки замість футболу приходили. Мало було вільних жінок. Була Ніна Петрівна Голенко, навіть вірша склала про політклуб. Її син з Києва нам постійно по «Руху» передавав літературу. Маргарита Кулакова до нас приходила. Все ж, ми ризикували, тому жінок краще було не підставляти. Хоча іноді політклубовці приходили з дружинами.
У вас була стратегія?
Загальна стратегія – демократизація Бахмута, щоб люди впливали на всі процеси. Закладалися засади для створення громадських організацій. Тактику – ми розробляли на кожне завдання.
Які результати роботи політ клубу Ви можете назвати?
Багато хто пішов в депутати у місцеву раду, щоб там продовжувати діяльність, в тому числі і я. Ми проводили мітинги, демонстрації антикомуністичні.
Телебачення ми почали робити з Лабенським, багато програм зробили.
Завдяки мітингам, що ми провели перед місцевими виборами у 1990-му році у перший склад міськради не потрапив жоден член Горкому партії, це взагалі був нонсенс. Щойно вони були у владі і тут бах – люди їх прокинули. Це дійсно удар такий був.
Ми отримали що хотіли – ми реалізувалися. Я вважаю, ми підняли рівень громадянського суспільства. Якщо б «Пошуку» не було, ми б були на рівні Часів Яру, де був тільки Лук’янов. КГБісти говорили: «15 людей, а перевернули все місто».
Яким чином діяльність політклубу, ваші ініціативи були пов’язані з подіями, які загалом відбувалися в Україні та СРСР?
Ясна річ, що ми не були відокремлені від загального політичного руху. Спочатку нас не називали демократи чи рухівці. Ми всі були неформали. Тому що в нас було не формальне об’єднання. Потім стали всі демократи, а потім прихильники українського руху. Ми всі закликали до участі у референдумі за незалежність, працювали над проведенням місцевого референдуму за повернення історичної назви місту, ми повернули історичні назви вулиць – Соборна, Благовєщенська. Цей рух був по всьому СРСР, а потім Україні.
У той період було відчуття можливостей, які зараз треба використовувати. Сьогодні ми переможці, що буде завтра ми не знаємо. Тоді на мітингу, коли Андрєєв зачитував резолюцію мітингу, він неочікуване для всіх сказав: «Горком партії у відставку, хто за?». Всі руки підняли. Такого ніде не було, щоб проголосували за відставку Горкому партії, коли він ще діяв, КДБ ще було.
Публікація про чисельний мітинг з газети «Вперед».
І теж саме було з путчем у 1991-му. Я був депутатом на той час. Путч був у понеділок, а в середу призначили сесію міської ради. Я прийшов на сесію і мені підходили руки жали якісь директори, які раніше особливо не віталися. До цього ми були в очах загалу і міської влади – неформали у рваних шкарпетках і тут за один два дні, все змінилося. Вони дивилися на нас знизу у верх! Путч показав, що «Пошук» працював не даремно, неформали у рваних шкарпетках перемогли!
Тоді я вийшов і сказав: «Прошу провести референдум для повернення місту його історичної назви». Це було дуже ситуативно. Я наполягав на тому, що треба писати не перейменування, а повернення. Рева сказав: «Давайте демократично спросимо людей». Всі одноголосно проголосували за референдум. Вони боялися, що будуть репресії до комуністів, як – у Москві. Все перевернулося – нас тоді боялися. Через три дні зрозуміли, що путч, це там десь у Москві, а тут всі комуняки залишилися.
Мітинг за повернення Бахмуту історичної назви.
Головний тоді по культурі в міськраді директор музею Татаринов зробив суд наді мною, зібрав депутатську комісію і цькував мене за цю ідею, влаштував шалену кампанію проти повернення історичної назви. Перед самим референдумом взагалі організували провокацію в газеті «Вперед»: надрукували – «Ми 60 бойовиків за повернення місту історичної назви, як тільки все відбудеться, ми будемо знімати пам’ятники, пам’ятні дошки …».
Те що я тоді пробив референдум – це взагалі не могло відбутися при інших умовах. Бо у міськраді прихильників цієї ідеї був лише я і Боря Синіцин.
А скільки було депутатів у міськраді у 1991 році?
Здається 230 осіб. В мене був округ – декілька багатоповерхівок по вулиці Ювілейній. Я тоді під час кампанії ходив по квартирам розказував свою програму. Стукав, знайомився, вже тоді я казав, що у моїй програмі повернення історичної назви місту, проведення громадських зборів, вже тоді я займався формуванням громадянського суспільства.
Фото публікації з газети «Бахмут».
В бюлетені замість «Ви за повернення історичної назви?» написали: «Ви за перейменування міста у Бахмут?». Багато людей, які не знали історію не розуміли у чому річ. Тим паче, що в нас голосували за це і Соледар і Часів Яр і села, яких це не стосувалося. Насправді, «За» проголосували 20,4 відсотки. Я вважаю, що в нас не було шансу перемогти, та ми провели колосальну роботу, познайомили людей з історією міста. Один з головних ініціаторів та учасників кампанії поет Віктор Шендрік тоді дуже засмутився, що ми програли.
Вже після референдуму колишній перший секретар горкому КПУ Акімов вимагав на сесії міськради стягнути з мене всі витрати за проведення референдуму. Треба згадати, що місцевий референдум проводили разом із всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Я це знав, закликаючи міськраду призначити референдум. В першу чергу, наполягав на опробуванні демократичної процедури залучення мешканців до ухвалення рішень. Виявилося, що витрати були лише на публікацію бюлетенів – 300 рублів. Ми фактично безкоштовно провели всім мешканцям урок історії!
Результати референдуму 1991-го року газета «Вперед».
А чому у 1994 році клуб перестав існувати?
Ми були всі вже кожен у своїх рамках. У мене був «Бахмат» (громадська організація – прим., ред.) і я зробив офіс в палаці культури «Машинобудівників».
Все ж таки Рева спочатку вів дуже об’єднюючу політику, він нікого не відштовхував. І для нас вже не треба було політклубу, ми в міськраді зустрічалися на круглих столах, проводили громадські слухання. Там постійно щось відбувалося.
У 1987 році я дав собі клятву, що комуністична партія, СРСР – для мене не є святиня, Ленін – не є святиня, а до цього воно було. А що ж для мене святиня? Святиня – це мій край, який я знаю, люблю. Якщо Бахмут – для нас святиня, то треба йти в депутати. В.Суярко був член міськвиконкому, потім був О.Лабенський, потім став я. До 2002 року ми були в середині.
Фото публікації газети «Вперед» під час виборчої кампанії у 2002 році.
Чому команда «Бахмату» перестала активно діяти у місті після 2002 року?
2002 рік – це був рубікон. Під час виборів була шалена підтасовка, використовували адмінресурс: кандидатів в депутати, яких ніхто не знав обрали на округах, що було дивно. Нашу делегатку, власницю першого приватного готелю Ностальгія, вона також випускала свою газету, не було обрано. Весь мікрорайон біля ринку, там де була «Ностальгія», її гарно знав, а сюди поставили директорку Палацу культури.
Тоді ще «Партії Регіонів» не було, працювала партія «За Єдину Україну» – За «ЇДУ». Я в комісіях вчителям говорив: «Що ви робите?!». Їм по сто доларів давали. Я не міг на це дивитися. Ясна річ, що там пішло бабло. Почався час Клюєвих.
До цього все було щиро і не за гроші.
Фото з архіву Володимира Березіна та архіву Бахмутського краєзнавчого музею.
Публікація підготована в рамках проекту «Разом сильніше», що реалізується ГО «Бахмутська Фортеця» за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.
