Він захищав наше майбутнє і втратив своє. 15 липня під Бахмутом загинув уродженець Краматорська Дмитро Савченко. Він обожнював готувати, дуже поважав своїх товаришів по службі, а захищати Батьківщину пішов добровільно ще у лютому. Після чотирьох днів скорботи батьки погодились розповісти редакції «Бахмут.IN.UA», ким він був, та як поклав власне життя за свободу України.
Дмитро виявився єдиним у своєму підрозділі, кого вбила ворожа ракета. Від його тіла мало що залишилось. Але «Сонце» назавжди залишиться у пам’яті жителів Донеччини, а зрештою й України.
«32 роки було. Закінчив 9 школу Краматорська, потім ДДМА та магістратуру. Спеціальність – обробка металу тиском. Після закінчення потрапив на харківський завод «Турбоатом». Там працював, пішов до армії. Служив у військовій частині міста Запоріжжя. Це було у 2012 році, саме напередодні всіх цих подій. Він питав, чи можна йому служити, у нього були проблеми зі здоров’ям. На той час ніхто про це не думав, мало хто йшов до армії. Але, оскільки я служив, у мене батько, брат – усі військові. Батько підполковник запасу, брат підполковник запасу. Їх уже живих немає, вони раніше померли. Тому для мене військова служба не була якоюсь страшною, мені навіть трохи подобалося. І він теж відслужив у армії, потім повернувся на «Турбоатом». Почалася у 2014 році війна. І він на (ред. – моє) прохання приїхав до Краматорська, тому що важко було», – розповів журналістам «Бахмут.IN.UA» батько загиблого Олег Костянтинович Савченко.
Після повернення у Краматорськ хлопець працював начальником відділу на підприємстві з продажу сільгосппродукції, різноманітних електронних пристроїв. Розповідаючи, батько неочікувано згадує, що дитинстві Дмитро мав прізвисько «Сонце». Зривається на плач.
«Друзі в нього були. Два роки тому одружився, дітей не було – вони відкладали. Коли почалося повномасштабне вторгнення, у лютому отримав повістку до військкомату. Та сама історія. Зустрілися з ним, я в нього питаю: «Ти не боїшся?». Він каже: «Ні». Йому одразу у військкоматі сказали, що він нездоровий, там зі спиною проблеми. Кажуть, поки чекай у резерві, бо у тебе військової спеціальності немає, тож таких поки що не мобілізовуємо. Місяць він чекав на рішення, рази два ходив, питав: «Я сиджу тут, незрозуміло, що».
Зрештою хлопця погодились мобілізувати. Дмитро одразу потрапив на аеродром, служити у ППО. Їхній підрозділ одразу вивели з міста, під Добропіллям стояв. Обіймав посаду водія-електрика. Основним завданням їхнього підрозділу було перебазування радіолокаційних станцій, які показували зльоти літаків із російської території, обстріли. Тобто, система ППО, на якій знаходився Дмитро Савченко включена до оповіщень, й інформує всю Україну про необхідність оголосити повітряну тривогу.
«Також важливим завданням була охорона по периметру. Охороняти від ДРГ. Поки були у Добропіллі – нормально, але два місяці тому їх перевели під Бахмут. Там вони дивилися вже не лише ракети, запущені з Каспійська чи літаки, а й безпосередньо на радарах бачили весь потік снарядів, якими обстрілювали Лисичанськ, Сєвєродонецьк. Оскільки постійно були обстріли, командир попередив, що станція є неприкритою мішенню, тому що легко відстежується за допомогою літаків радіоелектронної боротьби, безпілотників. Але все одно всі виходили. Коли чергування немає, вони ховалися в укритті в землянці. А коли по периметру чергування йде, там звичайно неприкрито. Ось і вийшло. 15 числа стався обстріл «Угаранами» і, начебто, «Калібрами». Пряме влучення – і одразу. Обстріл стався рано-вранці, він заступив о 04:30, через 20 хвилин стався обстріл, і практично тіла не залишилося, скажімо так. Я здавав ДНК (ред. – для опізнання)».
Олег Костянтинович розповідає, що у підрозділі Дмитра вижили всі, окрім нього самого. Загиблий воїн дуже радів компанії у підрозділі. Неймовірно любив готувати на багатті для всіх. Можна сказати, відкрив у себе новий талант, який так і не встиг розвинути.
«Намагався весь час, щоб різноманітна їжа була. Він її робив із великим задоволенням. Я йому щодня дзвонив, питав: «Чим ти сьогодні годуєш?» – «Сьогодні плов, суп такий і суп такий, борщ». З’явився якийсь талант кухаря. А потім приїхав командир, каже: «Спробував їжу, я тебе забираю до себе». А командир підрозділу йому відповідає: «Ні за що. Будь-кого, але таких людей не віддаю».
Розповідаючи про радісні моменти, батько українського героя постійно всміхається, провокуючи сльози. Але колишній військовий тримається, і продовжує:
«Плюс він (ред. – командир підрозділу) постійно просив підтримувати підрозділ. Ну, я йому казав: «Ти ж там багато читаєш в інтернеті. Нікому нічого не кажи, лише позитив». Постійно скидав посилання, позитив. Розповідав, що половина людей вішає носа страшно. Підіймай настрій, кажу. Все одно – як буде, так буде. Скидав мені фотографії. Просто постійно усміхнена людина. Фотографій не було, як він десь там сумує. Казав, усе буде гаразд, що не боїться. Вийшло, що вийшло. З усього підрозділу він був відразу вбитий. Решта залишилася цілою, є й поранені. Весь підрозділ одразу в інший район перебазували».
Напочатку повномасштабного вторгнення Савченко-старший вже був впевнений, що росія скоро програє, відмовиться від планів захопити Україну, та припинить вбивати людей.
«Коли він тільки пішов служити, пройшов місяць, і я йому кажу: «Зважаючи на все, у них (ред. – у росіян) нічого не вийшло. Тому війна, гадаю, швидко закінчиться». Не думав, що буде м’ясорубка. А тут чим далі, тим більше-більше-більше. У мене родичі були в росії, не можу з ними бачитися, розмовляти. Щоправда, перестав із ними спілкуватися з 2014 року. Я не знаю, як можна обстрілювати міста. Ось щойно буквально Краматорськ обстріляли. Бабусина квартира постраждала у центрі міста. Не знаю, скільки це може тривати».
Нестерпний біль батька, що втратив сина, переноситься й на більш загальні питання: Навіщо це все, заради чого помирає молодь, як взагалі могла початись війна між такими близькими колись країнами. Олег Костянтинович пригадав і свого батька, який, на щастя, не застав цю жорстоку й безглузду дійсність.
«Я не боюся нічого, приховувати не збираюся. Для мене, котрий з родини військовослужбовців, незрозуміло, навіщо це все. Батько похований у Краматорську, воював у різних гарячих точках. Я просто не уявляю, якби він це все побачив… просто все життя прослужити у Збройних силах Радянського Союзу, і ось це спостерігати. Коли відбувається ця бійня – це просто вище сил моїх», – підсумовує Савченко.
Похорони Діми пройдуть з усіма належними йому почестями на військовому цвинтарі у Дніпрі. Однак дата проведення церемонії ще невідома, оскільки спочатку потрібно завершити опізнання останків.
Фото з особистого архіву Олега Савченко
