Серед мешканців прифронтових територій досі існують сумніви щодо необхідності евакуації, зустрічається думка, що неважливо, яка влада буде в місті, головне, щоб не було обстрілів. Ми зібрали свідчення трьох героїнь, які вимушено відчули на собі, що таке «руський мір». Про реалії життя в окупації, ставлення російських солдатів, евакуацію та психологічний стан українок після пережитого – в матеріалі Бахмут IN.UA.
Анна Швець, один місяць в окупації
В мене 5 дітей: 19, 11 , 8 , 5 та 3 роки. Чоловік нас кинув якраз перед війною. Жили в Новомиколаївці, це село заснував мій прапрадід-козак. Складно передати, яка кількість техніки проїжджала тут починаючи з 12:30 24 лютого. Гул стояв 24/7. Вночі тварюки летіли гвинтокрилами над селом. Спати було неможливо. Вони стріляли з води, а у нас в хатах лопались стіни, вікна, хоча ми у 18 кілометрах від моря. Така сильна ударна хвиля.
Окупанти сказали: мають наказ «стрелять на движение». І їм було все одно: це дитина, жінка, собака, курка. Мого знайомого зі Скадовська розстріляли в перший день прямо на порозі власної шиномонтажки. Діти місяць не виходили з хати, я їм забороняла. Просто було страшно. У мене ділянка 18 соток, менший син раніше цілий день бігав, гуляв. Він настільки хотів на двір, що почав довбати в стіні дірку. Через відчуття беззахисності було дуже важко. Були би десь поруч наші хлопці, але кругом одна лише армія ворога.
Я думала так: картопля є, м’ясо є, якось протримаємося, поки не відкриють Антонівський міст через Дніпро. А потім вирвемося. Всі гроші, що були, я витратила в перші дні окупації. Я запаслась продуктами, пробіглась по всіх аптеках. Потім медикаментів не було. Людей не пускали на діаліз, один чоловік помер. Найстрашніше було онкохворим, бо у Херсонській області немає знеболювального. Дуже важко мамам з дітками, адже потрібні памперси, серветки, суміші. Наше село дуже проукраїнське, воно не брало російську «гуманітарку» принципово.
У нас є така традиція: після Нового року забиваємо свиню та заповнюємо морозильну камеру. Десь за п’ять днів до того, як я виїхала, окупанти зайшли до хати та забрали з морозилки це м’ясо. Вони бачили дітей, та їх це не зупинило. Забрали масло, цукор, бо жерти хотіли. Я розуміла, що лишається тільки картопля, цибуля. Дякую сусідам, які розуміли, що картопля, цибуля і вода – це їжа не дуже. Знаючи, що в мене діти, вони виносили пізно ввечері свіже молоко. Отак п’ять днів протримались.
Рівно місяць ми чекали, щоб можна було проїхати через міст, бо російські солдати розстрілювали тих, хто навіть наближався до нього. І раптом мені зателефонував знайомий, сказав: «Аню, відкривається міст, ти їдеш?». Я сказала, так. Дзвонила до знайомих, просила виїжджати. А вони: «Що я, кину хату, чоловіка? Куди я поїду, кому я там потрібна». Кажу: «Ви розумієте, що у вас діти? Все можна пережити. Хата відбудується, у багатьох розбили, то що, тепер вмирати?». Але, на жаль, не було з ким балакати.
За дві години ми зібрали речі. Валізи брати було не можна, тож у кожного на плечах був шкільний рюкзачок. У мене був старенький телефон-розкладушка, якою гралися діти, а новий «Самсунг» ховався. Я дуже рада, що його зберегла. Його весь час перевіряли і питали: «А что, нового нету?». Я казала, мовляв, маю п’ятеро діток, де ж я візьму гроші на той телефон. Коли ми виїжджали, мій новий телефон лежав у засобах гігієни. Все, що мала з грошей – це 6,5 тисяч від держави на картці.
Можна було поїхати через Білозерку, але там була дуже велика колона росіян, більше тисячі машин. Тож хлопці, що нас вивозили, ризикнули і поїхали через Чоронобаївку. Там нас і накрили. Один хлопець закрив собою мою дочку Елю, а я впала на інших дітей. Всі лишились живі, але в мене сильно посікло склом руки, голову, одяг порвало. Старший син ще дві ночі потому не міг спати. Але це ще нічого. Знаю, що знайомі виїжджали через Крим з двома дітками, хлопчиками. Меншого, йому рочків шість, у них забрали на пропускному пункті.
В Херсоні в мене лишилась найрідніша людина – тітка. Я перетнула міст 24 березня, 25-того телефоную, а вона розповідає останні новини: міст вже заміновано, і ніхто його більше не переїде. Також сказала, що вчителі нашої школи, директор, написали заяви на звільнення, відмовилися працювати на Росію. А з 28 травня не маю з тіткою зв’язку. Не знаємо, що там. Син дивиться карту через супутник, намагається щось побачити. Це дуже важко – не знати.
Моя старша дочка вчилась в Одеській академії технічного регулювання та якості. Щойно війна почалась, я її просила: «Асю, виїдь, не дай бог почнеться окупація». І вона послухала, 14 березня донька з подругами перетнули кордон з Польщею. Я знала, що там моя дитина, і мені потрібно до неї.
Нас привезли в польське село. Ліс, озеро. Довго звикали до тиші, що над головою нічого не літає, не їдуть колони. Окупанти вимагали від нас «дивитись в підлогу», тож тут у Польщі я з цими опущеними очами ще тиждень ходила.
Десь на третій місяць я подзвонила в консульство, і всього за день нам з дітьми знайшли чудову жінку, Агнешку, яка надала нам безкоштовне житло в Познані.
Не було жодного дня, щоб нам тут було важко. Всього завжди було достатньо, навіть з перебором. Їжі стільки, що лопається холодильник, і Агнешка навіть кілька днів тому замінила нам меблі. Ще один випадок вразив. У моєї Елі день народження 5 березня. Я на «Аліекспресі» замовила костюм, і через війну вона лишилась без подарунку. За тиждень господиня привозить точно такий самий костюм. Я не знаю як вона це зробила, це якесь чудо.
Все нібито було добре, дітки пішли до школи, молодші до пшешколи, старша влаштувалась на роботу. І тут приїжджають в Познань «Kozak System». Ми йдемо на цей концерт і розуміємо, що час додому. Наче сірник запалили. Я хочу в Україну, я там можу бути корисна, я піду в шпиталь, я збиратиму гуманітарку. Було би тільки житло. Тут всіх примушують вчити польську мову – вона мені не потрібна, в мене є українська. Мені все одно, де бути, аби в радіусі 100 кілометрів була Україна.
Оксана Фоміна, 2 місяці в окупації
Ми з двома дітьми (2 та 9 років), мамою (70 років) і чоловіком-інвалідом поїхали з Херсона наприкінці квітня. Не знаю, що краще: коли стріляють, чи коли ти в окупації. Працювала я в Антонівському старостаті – це біля того самого мосту в Херсоні, який згодом підірвали. У нашому районі практично всі люди втратили житло. Була гарна картинка – евакуювали Антонівку, але насправді про нас ніхто не думав. Наш староста сам під обстрілом витягував людей.
З перших днів ніхто не виходив на роботу, ми сиділи у підвалах напівголодні десь два тижні. Запасів жодних не робили. Уже 25 лютого цукор став коштувати 80 грн за кіло. М’ясо – як зараз пам’ятаю, я саме отримала зарплату, і за маленький пакетик віддала 2 тис. грн. Пральний порошок вартував 800 грн. за 4 л. Шампунь «Хед енд шолдерс» – 350-400. Багато хто засуджує, що земляки брали 10 тисяч рублів. Я судити не буду.
Банкомати працювали зрідка. Щоб зняти гроші, треба було вистояти чергу. Щодо ліків, таке враження, що самі аптекарі їх спершу прибрали з прилавків, щоб за нечуваними цінами потім продавати. Я сама цукровий діабетик. Ті мої ліки, які коштували 100 гривень, стали вартувати 500.
Життя в місті йде до 12-14 години дня, а потім воно порожнє. Людей можна побачити хіба що на ринку. Ми «вигравали» овочами. Картопля коштувала копійки, бо у фермерів не було вибору: або викинути, або продати задешево. Також староста Антонівки провозить гуманітарку, на бензин йому скидаються звичайні люди. Наші місцеві чиновники не цікавляться, як у Антонівці справи. Там 13 тисяч населення. Вони голодують…
Бізнес відбирали одразу. Робота – лише під росіянами. І тут різні ситуації є. З одного боку, якщо ти залишився в лікарні, наприклад, тебе обзиватимуть колаборантом. Але якщо підеш, хто буде звичайну людину лікувати? А є ситуація, коли людина має машину, вона могла б поїхати, але пішла працювати до Пенсійного фонду під окупантами. Вчителі деякі одержують гроші за дистанційку, а все одно пішли до росіян. Щоправда, кого вони навчатимуть – не знаю.
Ми вирішили виїжджати, коли окупанти вже почали ходити по будинках. Мені особисто пощастило, що солдат побачив дитячий стільчик і вирішив не заходити, щоб малі не злякалися. У сусідів було зовсім по-іншому. Ось так все життя в Україні працював, заробляв, а тепер треба їхати. І що покладеш у сумку: шкарпетки та труси?
У нашій родині машини нема, а перевізники брали величезні гроші. Я їх не засуджую, вони щодня ризикують своїм життям, автомобілем, плюс бензин подорожчав. Раніше, щоб доїхати із Херсона до Одеси, потрібно було 3 години, тепер – 2 доби. Першою виїхала мати з дітьми. Потім нам пощастило, що людям треба було вивозити машину, вони навіть заправили її. Донька перед цим саме вчилась кермувати, і так ми з нею та чоловіком-інвалідом виїхали до Польщі.
Лишатися в Польщі я не хочу. Я дуже люблю свої традиції, свої українські пісні. Я дуже хочу до України і все одно туди повернуся.
Анжеліка Левіна, 4 місяці в окупації
(прізвище змінено на прохання героїні)
Сьогодні рівно 40 днів, як ми покинули рідне місто. Ми виїжджали через Крим своєю машиною: я, мій син 16 років, а також – дві собачки міні-йорки. Спочатку я боялася бо знайомі, які поїхали, за декілька днів були під обстрілами, втратили машини. Розуміла, що якщо я ще й без автівки залишусь, то взагалі нікуди не зможу поїхати.
Було страшно перші два дні. Потім розумієш, що треба купити якнайбільше продуктів. Також я людям розвозила курей. До того ж, треба було замовити ліки. В людей проблеми з тиском, з щитовидкою, тож потрібні гормональні препарати. Раніше ми з багатьма сусідами не спілкувалися, а війна дуже об’єднала.
Я замовила ліки у родичів в Одесі та передала до Херсона. Коли замовляла вдруге, посилка вартувала вже 21 тисячу гривень. Я сплатила. Поділили її на дві частини, одна доїхала, інша – ні. Поки я їх роздавала, їхати вже не було куди, дороги закрили.
Особисто мене окупанти не чіпали ніколи, хоча я за кермом. Перевіряли машину та документи. Двічі приїздили на дачу перевірками: 1 та 30 травня. Наче коники через паркани пострибали. Добре, що ми були вдома, бо в сусідніх дачах двері вибивали, все перевертали. Сказали, шукали своїх. Роздягнутися попросили. Якщо нормально поводитися, не чинити опір, не чіпають. Сусідці по дачі зробили укол знеболюючого, вона руку забила сильно. Але це були «нормальні» солдати, так би мовити. Потім приїхали інші, зухвалі, грабували, але руки не розпускали.
Мій чоловік працює у Польщі сім років, тож було куди поїхати. Щоб потрапити туди, ми з сином пройшли важкий шлях: через Крим, потім – по всій Росії (через Краснодар, Воронеж, Московську область, Псков). Мені було не страшно, мабуть, спрацював інстинкт самозбереження. Я мала запасний телефон, половину друзів видалила у Фейсбуці про всяк випадок. Погранці були шоковані, дивувалися, що ми самі поїхали. Жодних паперів нам не дали, але проблем виїхати з Росії не було.
Ми поїхали до Польщі через Латвію, Литву. Усього в дорозі були шість днів і проїхали 3700 км. Як я сама подолала цю відстань за кермом – зрозуміти не можу. Зараз зовсім не хочеться кермувати, страх якийсь з’явився.
В рідному місті у мене лишилися мама і брат. Взагалі мама живе в Італії, але, коли я виїхала, вона прилетіла до Херсона через Грузію та Крим. Рідні зараз там і їхати не хочуть, бояться залишити житло, дачу, щоби нові господарі не з’явилися.
Зв’язок з ними є: поки я була у Херсоні, у циганів купила російські номери по 200 грн. Телефони слухають, тож розмову доводиться вести акуратно. Запитую, чи дощить, і мені відповідають: «Гримить». Ми чудово розуміємо, що це значить, адже погода сонячна. Слово «орки» також взагалі не вживаємо, говоримо «гості», – так ще в окупації було.
Мама каже, що продукти дуже сильно подорожчали. М’ясо ще спочатку було дороге. Після того, як зруйнували міст, всі ціни піднялися, адже додається зайвий кілометраж. Пенсію мама отримує на картку, але не може нею платити, бо банк не працює в окупації. Але із собою з-за кордону вона привезла гроші, а як жити іншим – незрозуміло.
Заробляти там неможливо, хіба що виходити працювати під росіян. Але цього ніхто не хоче робити. Школи не працюють. Невістка працювала в дитсадку, вона взяла відпустку. Сестра куми працює в лікарні, у них у дворі росіяни виставили техніку. Звільнитися вона не може, намагається взяти лікарняний та забрати трудову книжку. Нині там ще й стали «підчищати» тих, у кого є гроші та бізнес. Подруга мала станцію техобслуговування – довелося її переписати «новим власникам».
Російські військові прийшли на нашу землю, змусили нас покинути наші будинки, тож до них є тільки ненависть. Якщо є куди їхати, якщо на вас десь чекають, – раджу їхати однозначно.
Фото на головній візуалізація Ганна Пешкова. Фото в тексті з архіву героїнь.
Матеріал підготувала Ганна Пешкова.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
