За пів року війни в Україні за кордон виїхало понад дев’ять мільйонів українців. Країнами рекордсменами щодо прийняття біженців стали Польща, Німеччина Чехія, Туреччина та Італія. Організовані прихистки, волонтерські штаби та навіть введенні нові закони. Ми поспілкувались зі студентками-біженками з Бахмута, які з перших місяців війни переїхали до Європи та наразі продовжують дистанційно навчатися в українських вузах. Отримавши досвід життя за кордоном вони відмітили позитивні речі, які раніше не цінували в Україні. Також дівчата розказали чим займаються та чи планують найближчим часом повертатись до України.
Про документи, мовні курси та спілкування з молоддю в Німеччині
Студентка Бахмутського медичного фахвого коледжу Емілія Суркова ще на початку повномасштабного вторгнення виїхала з Бахмута та добралась до Німеччини. Саме про життя за кордоном нам вдалось поспілкуватись на одному з прямих ефірів «Важливих балачок». Повний запис ефіру дивіться за посиланням.
«В перший тиждень війни нам подзвонили родичі й сказали виїжджати в Німеччину, оскільки вони знаходяться там. Це був початок і було дуже мало інформації щодо евакуації, автобусів та перетину кордону. Я одразу ж почала пробивати автобуси, перевізників. Знайшла номер, нас записали та сказали, що ніяких речей брати з собою не можна: тільки документи та воду з їжею на перші дні. Тоді ми з братом одягали всі речі на себе й спакувались в два маленьких рюкзаки», – пригадує початок виїзду Емілія.
Емілія Суркова, бахмутчканка яка переїхала до Німеччини на початку війни. Фото з власного архіву дівчини
З Бахмута доїхали до Львова, де переночувала у школі, там зустріли багато волонтерів.
«Всі питали, чи потрібна якась допомога, чи голодні ми, чи є одяг. Люди просто мішками звозили білизну, консервацію. Це було щось неймовірне. Вже зі Львова ми сіли на автобуси й відправились до Німеччини», – розповідає дівчина.
Емілію з родиною зареєстрували в Jobcenter, в Україні це щось на кшталт ЦНАПу. Й надали статус біженців, які ховаються від війни.
«Коли ми приїхали до Німеччини, там ще зовсім не була налагоджена система реєстрації українців. Пам’ятаю, як нас ганяли по різних інстанціях кілька тижнів, бо німці самі до кінця не розуміли які нам потрібні документи. Це було довго й дуже заплутано», – ділиться переселенка.
Дівчина отримала ID-картку, яка дозволяє знаходитись в Німеччині два роки. Зараз Емілія вчить німецьку мову – ходить на безкоштовні курси.
«Для початку ми здали мовний тест, щоб з’ясувати рівень. Ми довго чекали поки нас розподілять по групах. І ось вже кілька місяців я ходжу на курси п’ять разів на тиждень. Jobcenter вважає, що курси це наша робота, бо за нас їх сплачує держава. Німці дуже пильно слідкують за відвідуваністю таких курсів», – пояснює Емілія.
Дівчина зазначає, що їй складно дається мова, бо до цього вона ніколи не вивчала німецьку, а щоденне навантаження заважає зібрати все до купи.
Саме на курсах Емілія змогла знайти нових подруг, які теж переїхали з України.
«На курсах люди різного віку, тому там я змогла познайомитись з дівчатами свого віку. Також ми ходимо до церкви, де об’єдналось українське ком’юніті, але там переважно українки дорослого віку й в мене немає там ровесників», – ділиться дівчина.
Окрім української спільноти переселенка знайшла друзів серед німців.
Емілія розповідає які емоції відчувала, коли була перша зустріч з німецькою молоддю: «В документах я вказувала, що в Україні займалась громадською діяльністю, була членкинею Молодіжної Ради. Мене запросила на зустріч Молодіжна Рада, яка є в моєму містечку. Пам’ятаю як важко мені було. Я дуже хвилювалась, що не знаю мови, заздалегідь готувала текст. А на зустрічі в мене розрядився телефон й прийшлось якось розмовляти англійською».
Емілія розповіла нам, що її здивувало в Німеччині й до чого вона довго звикала.
«Я не пам’ятаю коли хоч раз в життя відправляла документи простою поштою. Німці відправляють всі документи звичайною поштою та затягують всі процеси», – вважає дівчина.
При тому додає, що неодноразово бачила як німці спокійно виправляють на документах, пишуть зверху, якщо помилились й не трусяться за кожною бумажкою як українці. Це дуже дивувало дівчину, що офіційні документи є просто засобом, а не ціллю.
«На холодильнику у наших родичів висить календар, де відмічені всі дати, коли й кому потрібно відвідати якого лікаря. Тоді я була дуже здивована, бо іноді, щоб потрапити на прийом, потрібно за два-три місяці заздалегідь записуватися до лікаря», – ділиться Емілія.
Плюсом для німців є страховка, яка в подальшому допомагає їм сплачувати дорогі операції чи відвідування лікаря. Але в Україні набагато швидше можна потрапити до лікаря та вирішити всі питання одразу.
Емілія охоче бере участь у мітингах, парадах та зустрічах українців. Дівчина дуже вдячна німцям за підтримку та допомогу, які вони надають переселенцям. Бахмутчанка почуває себе комфортно в країні з більш повільним ритмом життя.
Дівчина поки не розуміє що буде далі й не бачить сенсу повератись, бо не розуміє, яким буде життя в Україні.
«Ми люди без минулого, бо все, що пов’язувало з домом: речі, світлини, пам’ятні сувеніри – залишились в Україні, й одночасно ми люди без майбутнього, бо ніхто не може сказати, що буде завтра. Я не можу сказати чи залишусь я в Німеччині, бо є вірогідність того, що через кілька місяців Німеччина перестане нас приймати тут й попросить повернутись в Україну. Поки для себе я не бачу куди можу повернутись. В моїй квартирі немає вікон, я взагалі не знаю чи є ще моя квартира. Тому поки нічого не зрозуміло – я обираю бути в безпеці», – зазначає Емілія Суркова.
Про роботу, витрати та складнощі в Чехії
У свої дев’ятнадцять Крістіна Луцюк вчилась в Інституті іноземних мов та готувалась до літньої практики в Німеччині, але війна зруйнувала всі плани й дівчина опинилась в Чехії.
Крістіна Луцюк, яка переїхала з Бахмута до Чехії. Фото з особистого архіву дівчини.
«О п’ятій ранку двадцять четвертого лютого мені зателефонувала мама з Чехії й сказала, що почалась війна. Я сприйняла цю новину спокійно, в той момент не було ні страху, ні паніки. Я була в Бахмуті. Й в мене вже була зібрана тривожна валіза, але їхати взагалі не хотілось. Хоча це було очікувано для мене», – розповідає дівчина.
Крістіна зазначає, що спочатку не планувала нікуди їхати, бо в місті було тихо, але мама вмовила.
«На той момент моя мама вже довгий час перебувала у Чехії на роботі. І в один момент до її колег в гуртожиток почали приїжджати діти. Вони їхали без речей, документів й навіть без закордонних паспортів. Тоді мама просто сказала, щоб ми з братом виїжджали до неї», – ділиться переселенка.
Дівчина розповідає, що їй дуже пощастило й вона змогла виїхати відносно швидко. Загалом весь шлях зайняв чотири дні, найважчим з яких була дорога з Краматорську до Луцьку, яка тривала 33 години.
«В мене майже нічого з собою не було, тільки документи й теплі речі. Я дуже хвилювалась, що прийдеться ночувати на вокзалі, тому брала по максимуму теплого одягу», – пригадує Крістіна.
Перший місяць дівчина разом з братом приходили до тями, вивчали місто й чекали оформлення документів, щоб влаштуватись на роботу. Отримати візу на рік виявилося досить легко.
«Ми просто приїхали на місце, вистояли чергу, нас сфотографували та зняли наші відбитки пальців. Це спеціальна віза для біженців й вона відрізняється від простої робочої, але постійно щось змінюється. Наприклад, раніше я могла з цим документом знаходитись тільки на території Чехії та працювати, а зараз маю зможу виїжджати в інші країни Європи», – розповіла Крістіна.
Зараз дівчина працює на заводі по виготовленню харчової продукції. Це підприємство, де два роки працює її мама, але в інший цех, де легкі операції.
«Спочатку для мене це було важко, бо до цього я ніколи не працювала, але потім ти просто звикаєш до такого темпу. Взагалі-то в нас дві зміни по вісім годин, але хто хоче заробити більше – бере шістнадцять годин. Я одна з таких людей. Не кожен день, але періодично я працюю в такому режимі», – розказує Крістіна Луцюк.
Дівчина багато спілкується із чехами, уже добре розуміє і навіть починає говорити чеською мовою.
Дівчина отримує в середньому 37000 гривень на місяць, з них Крістіна витрачає 7500 гривень на житло, 6000-7500 гривень на їжу, 3000 гривень на мобільний зв’язок та 1500-3000 гривень на проїзд.
«В мене мінімальна заробітна плата в Чехії, але я думаю на неї можна спокійно прожити. Хоча за ці місяці мені не вдалося відкласти кошти», – ділиться дівчина.
Крістіна говорить, що їй подобається Чехія можливістю заробляти й гарно себе почувати: купувати одяг, подорожувати й дивитись різні міста. Цього літа бахмутчанка під час невеличкої відпустки встигла побувати в Італії та дати собі перезавантажитись.
Біженка визначила для себе чотири речі, які відрізняють Україну від Чехії у позитивному сенсі
- Бюрократія
Крістіна розповідає про складнощі з документами: «Якщо вдома я могла відкрити банківську картку за півгодини, то тут я чекала її місяць. Також в Чехії не можна ходити без всіх документів на вулиці. Ти обов’язково маєш мати з собою паспорт, візу та страховку. Якщо тебе зупинить поліція й в тебе не буде хоча б одного документа зі списку – штраф 1000 крон».
- Вартісна сфера послуг
Як і по всій Європі, в Чехії велика проблема з пошуками хорошого майстра манікюру або перукаря. А коштує будь-яка процедура в 2-3 рази дорожче ніж в Україні. Тому дівчині прийшлось відмовитись від манікюру.
- Низька якість одягу
«Джинси, які в Україні я могла б взяти за 300-500 гривень тут коштують в два рази дорожче, але вистачає їх не більше ніж на сезон».
Дівчина дуже переживає за те, що відбувається й не перестає читати новини кожного дня. Але попри всі негаразди та жагу повернутись додому дівчина зазначає, що свідомо планує залишитися за кордоном два роки точно.
«Наш регіон зараз у дуже важкому стані. Поки закінчиться війна, поки все розгребуть та відбудують – пройде кілька років. Мені б не хотілось повертатись в Україну в нікуди й сидіти без роботи. Я відчуваю біль та образу за моє місто, за Україну, яку руйнують зараз. Але поки я не бачу для себе іншого шляху», – зазначає Крістіна.
Фото на головній Фейсбук Емілія Суркова.
Матеріал підготувала Софія Бамбуля.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
