Письменник та художник, наш блогер Микола Фоменко залишається в Бахмуті. Він ділиться з читачем своїми думками про те, чим зараз живе місто і як він відчуває особисто очікування “великої битви за Донбас”.
БІДА
Кажуть, скільки мов знає людина, стільки разів вона людина. Тобто, мови помножують людину, роблять її більш глибокою і багатогранною. Виникає здатність передавати більш тонкі почуття, бо мови ніколи не перекреслюють одна одну, а лише доповнюють, і чого недостатньо в англійській мові, можна знайти в іншій. Я це до того, що є в українській мові вислів, який краще не переводити: «Спіткала біда». От ти йшов, йшов по життю і раптом спіткала біда. Підставила ніжку, і ти перечепився через ту біду, і все у тебе полетіло з рук, і сам ти зараз зариєшся носом у багнюку і кров. Спіткала біда!
Що ж то за тварюка така, що чіпляє людей за ноги, не дає їм йти по життю, нести в руках своє щастя? Вона має різні назви, але визначальне, що це біда. Я намагаюсь намалювати її у своїй уяві. Яка вона? Я ж, начебто, художник. Яка вона, в що вдягнена, яка статура, обличчя? Ні. Виходить якась тітка. Неприємна, але яка це біда? Біду відчуваєш, коли бачиш затулені вікна, напівпусті вулиці, бачиш розгублених людей, нічого не розуміючих дітей. Бачиш, як йде по вулиці дитинка з матір‘ю за руку і чомусь зразу відчуваєш кляту біду. А ще, як завиє сирена, або проскочить армійська машина.
Біда в тиші, біда в вибухах. Все валиться з рук, бо спіткала біда. І в очікуванні біда. Така гірка, тягуча, нескінченна. Куди не повернися, скрізь прикмети біди, на всьому її мерзенний слід.
Схудлий собака у невиразному відчаї підняв на мене очі. Боже, що там було у тих очах. Я відвернувся від того погляду, тоді собака забіг з іншого боку, намагаючись зустрітись з моїми очима. Я вертів головою, аби наші погляди не зустрілись, бо в собачих очах була справжня, безжалісна біда. Ні, я ніколи не зможу намалювати біду.
Може, хто впізнає бідолаху, скажіть, як його ім‘я.
М. Фоменко