Виживання в первісних умовах та принципова відмова від евакуації. Журналісти «Бахмут.IN.UA» зібрали воєдино історії відомого у місті фермера та відважних волонтерів, які продовжують свою діяльність попри постійну небезпеку. Тим часом журналісти «Район.Луцьк» поспілкувались з героями, яким довелось на новому місці шукати роботу і прихисток, одночасно захоплюватись патріотизмом місцевих та боротися зі стереотипами щодо мобілізації й мови спілкування.
У Волинській області перебуває близько 70 тисяч жителів східних регіонів України, які покинули свої домівки, рятуючись від російської агресії. З них 15,5 тисяч осіб знайшли прихисток на території Луцької громади.
Евакуація з лікарні та залишені коти
Ользі Сергієвській – 60 років. У Луцьк з Бахмута, в якому минуло майже все її життя, вона приїхала в червні. Багато років жінка страждає на складну недугу, 24 лютого вона перебувала в реабілітаційному центрі за 20 кілометрів від дому. Після повернення треба було терміново закуповувати продукти, але придбати щось було вже практично неможливо.
Ольга Сергієвська. Фото: lutsk.rayon.in.ua
Згодом ситуація з харчами налагодилася. Волонтери привозили в місто чимало допомоги, регулярно роздавали місцевим мешканцям сухпайки, продуктові набори та свіжий хліб. Жінка вирішила, що умови для життя в Бахмуті прийнятні та прожила так ще чотири місяці.
«Обстановка була дуже нервова. Коли ти лягаєш спати і не знаєш, влетить тобі чи не влетить в квартиру. В нас там підвал облаштували, але я не могла у ньому сидіти через свою хворобу. Тому, нікуди не бігала. Якщо попаде – то попаде, думала я. Та й стан здоров’я дуже погіршився. Треба було лягати в лікарню, але можливості не було. Хлопці, які приносили нам їжу, запропонували мені евакуюватися. Я подумала і вирішила, що для мене нема нічого кращого», – розповідає пенсіонерка.
Своїх трьох котиків жінка змушена була залишити в знайомого. Пізніше, він евакуювався в Луцьк і привіз улюбленців господарці. Шлях жінки пролягав через Покровськ та Львів. За допомогою волонтерів Ольга оселилася в розважальному центрі «Адреналін», їй забезпечували безкоштовне проживання та харчування.
«Мої знайомі кажуть, що в Бахмут вже майже не привозять допомогу. Лише хліб роздають у школі. Хто запаси зробив, то добре. А хто ні? Кажуть, обстріли постійні. Я не розумію, чому вони сидять під тими бомбами. А що ж далі буде? Таке місто було! Його ж тільки відбудували. А воно все руйнується в один момент».
Спочатку наважитись на евакуацію було складно, однак зараз пенсіонерка ні про що не жалкує. У Луцьку жінку забезпечили необхідними луками, а соціальна служба знайшла для неї місце в геріатричному пансіонаті.
«Коли ти звертаєшся, то тобі йдуть назустріч. Я не бачила ще, щоб когось тут кинули напризволяще», – ділиться вона.
Жінка розповідає, що Луцьк їй дуже сподобався і вона хоче залишитися тут. Найбільше надихає любов волинян до України. Наразі Ольга шкодує лише про те, що не зможе бути поруч зі своїми пухнастими друзями та сподівається, що скоро знайде для своїх улюбленців новий дім.
«Я бачу, з яким теплом люди ставляться до своєї Батьківщини. Була в місті, і заграли гімн. То всі встали, поклали руку на серце. Відношення до своєї країни, до свого міста дуже добре. Не бачила, щоб хтось тут курив на зупинці, щоб хтось викинув папірець на вулиці. Немає ніде ні хамства, ні крику, люди дружелюбні. Я не шкодую, що приїхала», – розповідає вона.
Жили, працювали, виховували доньку
Бахмутянин Дмитро Грахно приїхав у Луцьк зі своєю дружиною та 6-річною донечкою Поліною на початку квітня. До вторгнення рф він працював адміністратором кафе, родина жила у власній квартирі. У 2014 році Дмитро з сім’єю вже бачили війну. Але тоді бойові дії на території Бахмута швидко завершилися.
Дмитро Грахно. Фото: lutsk.rayon.in.ua
«Ми чули і ракети, і літаки, і вибухи. Це було вже не нове для нас. Ми думали, що це мине, як і тоді. Що треба перечекати якийсь тиждень, максимум півтора. 24 лютого я був записаний на стрижку. Зранку подзвонив до свого перукаря та спитав, чи варто мені приходити. Він сказав: «Життя продовжується. Приходь. Будемо підстригатися». Тобто, якогось сильного страху в нас не було», – розповідає він.
Але у квітні, коли обстріли ставали все інтенсивнішими, родина все-таки вирішила евакуюватись. Через інформацію про закриті шляхи для виїзду родина Грахно залишила власну машину та довірилась водієві евакуаційного автобуса. Бахмутяни вирушили в дорогу, взявши з собою лише два рюкзаки та невеличкі сумки, бо були впевнені, що скоро повернуться.
Власниця першої орендованої квартири виявилася дуже привітною жінкою. Вона відмовилася брати гроші за оренду і навіть підшукала для Дмитра роботу. Зараз чоловік працює у закладі швидкого харчування, а його дружина – в салоні краси.
Родина все ще сподівається повернутись, але думки про це з’являються дедалі рідше. Дмитро продовжує спілкування з рідними у Бахмуті, по можливості надсилає гроші. Нещодавно знайомий чоловіка розповів, що під час походу за гуманітарною допомогою потрапив під ворожий обстріл:
«Він заліз під машину. Два військових витягли його звідти, прикрили бронежилетом і завели в безпечніше місце», – переказує Грахно.
Чи можливо розвивати бізнес під обстрілами?
Відомий у Бахмуті та громаді активіст Павло Товт до повномасштабного вторгнення об’їздив значну частину України на велосипеді, грав у місцевій рок-групі та часто влаштовував квартирники. Близько шести років тому Павло купив корів, курчат та почав вивчати фермерську справу.
Павло Товт. Фото з особистого архіву
«У мене сім корів, з них три дійні, одна «пенсіонерка» та троє телят. Взимку зазвичай режим очікування, молока мінімум. Навесні вже включаєшся в роботу: корови теляться, молока стає більше, болячки лікуєш, налагоджуєш постачання. Війна, звісно, внесла свої корективи, в основному логістичні».
Після 24 лютого корови їдять так само, а допомагати їх пасти вже нікому. Пастухів немає. Спочатку відчувався гострий дефіцит пшениці для корму коровам: на піку вартість за кілограм була приблизно у 2,5 раза вищою від довоєнної. Нещодавно він купив одразу дві тонни пшениці за ціною нижче ніж минулоріч. Каже оптовикам перевозити товар на великі відстані дуже дорого, тож намагаються продавати за будь-які гроші за місцем знаходження. Тепер збирає гроші на сіно.
Втілилася мрія про доставку до дверей
Відрізано логістичні маршрути до сіл, супермаркети та роздрібні магазини зачинені. Плюс багато людей бояться виходити на вулиці. Ще до війни особливістю послуг Павла була адресна доставка молока. До під’їзду, до воріт. Якщо людина маломобільна, міг і до квартири донести. Наразі в місті залишилося багато людей похилого віку, яким це дуже допомагає.
«Є фраза «кому війна, а кому мати рідна». Так ось це про мене. У мене клієнтів значно побільшало. Я буквально на розрив. Навіть не думав, що так буде: боявся, що молоко доведеться виливати. Я зараз іноді намотую велосипедом 35 кілометрів на день, поки все розвезу».
Для порівняння: торік сирим молоком реалізувалося близько 50-60%. Решту доводилося відправляти на переробку, робити сир, сметану, сироватку. А зараз усе молоко розбирають, тобто здійснилася його мрія про адресну доставку.
«Єдине, про що я не мріяв, так це про 100% продаж й доставку свіжого молока під час війни та під обстрілами. Не знаю, чи надовго мене вистачить у такому режимі. І питання номер два: чи залишиться так само після перемоги?»
Як зараз виглядає Бахмут?
Щодня, розвозячи молоко на велосипеді чи машиною, Павло проїжджає повз місця, де були авіаудари чи обстріли.
«У мене є одна адреса, там будинок на двох господарів. Половину будинку знесено взагалі, решта догоріла. А у другій половині люди живуть, молоко в мене замовляють».
Наразі з бензином проблем немає, а от газова заправка вже кілька місяців порожня. Весною відчувалася гостра нестача, тоді перекупники «заламували» ціни до 90 гривень за літр бензину. Нині ж продають за ринковою, ще й із доставкою додому.
«Місто порожнє. Таке відчуття, що залишилося 500 людей, всі сидять по хатах. Військові якісь ходять, бабуся гуляє. Місяці три тому ще рух був, мародерів до стовпів прив’язували. А зараз навіть танки коктейлями молотова не буде кому закидати. Якщо вийдуть ЗСУ з Бахмута, заходь і займай, навіть брати не треба. Завдяки військовим усе поки що тримається. Все закрите, нічого не працює. Є і проросійська позиція у тих, хто залишився. Ну, я мовчки допомагаю, не питаю таких речей. Ми всі люди, нам треба об’єднуватися в біді».
Як жити без води, електрики і газу?
Корови влітку п’ють воду у водоймах, іноді доводиться залишати їх на ніч без води. Удій при цьому падає, але не значно. Вода часом з’являється і господар наповнює резервуар на півтори тисячі літрів, цього вистачає на три тижні. Ще є бочка та криниця, яку потрібно наповнювати водою. Каже, що якщо зовсім все буде погано, возитиме воду з річки Бахмутки, яка знаходиться за за 15 хвилин їзди.
Газу немає по всій області, але на бізнесі фермера це не позначається. Електрика наразі потрібна для роботи холодильників, однак й у цьому Павло не бачить проблеми: він уважно записував деталі з оповідань бабусі за часів Другої світової війни, тому був морально готовий до таких умов. Наприклад, охолоджувати продукти можна у ємностях із водою. Павло доїть корів вручну, зараз апарат лежить без діла. Пшеницю намолоти теж треба, але це не є критично важливою потребою.
Бахмутянин зізнається, що використовував газовий котел тільки в найсильніші холоди, а найчастіше топив піч. Запас дров та вугілля у нього є. Вважає, що з попитом, з’являться люди, які продаватимуть дрова, можливо навіть із доставкою додому. Спочатку ціни будуть високі, а потім стабілізуються, – прогнозує він.
«Все як завжди. Напевно з’явиться бізнес із викладення пічок. Наші люди не пропадуть. Проблеми будуть у тих, хто мешкає у квартирах: якщо не перекрити труби водопостачання на зиму, навесні все потече і просто розмиє будинки, місто попливе».
Худоба важливіша за будинок
Про можливі перспективи розвитку подій Павло дізнається від сусідів та переселенців із гарячіших точок. Наприклад, його знайома, після обстрілу змушена була випустити корів на вільний випас, що дало їм шанс вижити.
«Постійно мені такі жахи розповідає, як вона кинула корів і не знає, де вони зараз. Я їй уже говорю, щоб мовчала, намагаюся про це не думати. Дуже багато було зроблено за ці шість років. У корів жодних заходів безпеки немає: хлів і все. Якщо вдарить, помремо разом».
Всього за кілька днів до інтерв’ю біля будинку було чути обстріли, тоді Павло вирішив загнати до сараю п’ять корів із семи. Таким чином, якби частина з них постраждала, деякі вижили б.
«Вони мене своєю поведінкою стимулюють. Для мене війна – це умовність, а для них цієї умовності немає. Їм все одно, вибухає щось чи ні. Молоко йде, зупинити його неможливо. Корова щодня хоче їсти, цілий рік. Хочеш, не хочеш, здоровий ти, хворий, кульгавий. Будь ласкавий: відведи, погодуй, надої, прибери, стійло соломою застели. Якщо не вивести їх на пасовище, почнуть кричати на весь Бахмут. До того ж дві корови ревуть так, що штукатурка сиплеться у сусідів. Не можеш обслуговувати – відпусти, вони самі шукатимуть собі їжу, але взимку їхня доля невідома. Може, завдяки цьому я ще тримаюся».
Павло каже що до місцевих фермерів приходять додому із пропозицією купити корову. Прайс у кілька разів нижчий за реальну вартість тварини, але для тих, хто хоче евакуюватися і заробити на своєму залишеному майні хоча б щось, це прийнятно.
За корову, яка коштує 15-20 тисяч гривень, можуть запропонувати всього чотири тисячі. За його словами, така пропозиція – «курям на сміх». Відіграє роль і психологічний фактор: деякі фермери ставляться до тварин як до товару, Павло ж порівнює їх з улюбленим собакою, який ще й заробляє гроші.
«Поки корови живі, я ні з місця. Будинок згорить – буду в сараї спати, але без них не поїду. Це мій тил. Корови відбудують мені будинок, нагодують мене, куплять мені машину, одягнуть мене. Це так збиває: був налагоджений механізм, працював як годинник. А тут прокидаєшся зранку і не знаєш, корови живі чи ні. Щодо евакуації моя позиція така: евакуація рятує життя, але не рятує націю та долі людей».
Відповідальність за 160 собак
Марина Шажко – голова Бахмутського товариства захисту тварин «Лада». Ось уже 10 років вона та її колежанки виходжують бездомних тварин та рятують викинутих на вулицю собак. Попри те, що «Лада» – громадське об’єднання добровольців, багато недобросовісних господарів сприймають його як притулок зі своїми обов’язками. Зокрема, намагаються прихистити їх тварину, яка стала непотрібна. Наразі на утриманні волонтерів перебуває близько 160 тварин, частина з них постраждала від обстрілу. Евакуація запланована, але втілити її практично важко.
Марина Шажко. Фото з особистого архіву
«Робочий» день починається о сьомій ранку, активісти доглядають тварин і виконують супутні завдання позмінно. Кожного потрібно нагодувати, зробити уколи, вимити вольєри. Всім тваринам доводиться щодня давати заспокійливі, оскільки постійний стрес позначається на їх здоров’ї та поведінці.
Одна працівниця, Людмила, живе на території імпровізованого притулку вже близько двох місяців. Крім постійного нагляду за тваринами, вона охороняє ділянку ночами, оскільки дефіцит співробітників дістався навіть до охорони. Ночами вона спить у підвалі, щоб убезпечити себе від прямого влучення снаряда.
Марина розповіла, що волонтери зробили запас круп ще на початку повномасштабного вторгнення. Нині у місті є можливість купувати м’ясо, а з кормами для тварин допомагають різноманітні благодійні організації.
Поки є електрика, життя та обслуговування сотень тварин можливі. Наразі отримувати її вдається від дизельного генератора, яким користуються щодня. Головні потреби – холодильники та насос у свердловині. Завдяки свердловині, яка з’явилася у волонтерському центрі лише рік тому, зараз вдається покривати потреби людей і тварин.
Незадовго до спілкування на територію майданчика прилетів ворожий снаряд, деякі собаки постраждали. Сама Марина в цей момент спустилася до підвалу і зайшла за його кут. Це врятувало волонтерці життя, бо навіть у підвал потрапили уламки. Великої вирви не утворилося, натомість – багато маленьких. Згоріла частина меблів, зруйновано паркан та лінії електропередач. Вибуховою хвилею знесло вхідні двері до будинку, п’ять тварин розбіглася. Тих собак, які тримають на вулиці, врятувало те, що вони не були на прив’язі.
Наразі територію частково відновили. Зараз активісти розшукують одного собаку, який втік після обстрілу, у нього й раніше була інвалідність. Для таких собак споруджували спеціальний вольєр, але поки що роботи довелося призупинити.
Той самий підвал, у якому ховалась жінка. Фото: «Лада» у Facebook.
«Коли трапився приліт, ми на майданчику були вдвох із Людою. Обстріл ще не закінчився, а вже прибігла наша волонтерка Оля, яка мешкає в іншому кінці міста. Вона бігла під обстрілом, щоб дізнатися, що з нами та тваринами все добре. І Микола приїжджає через день, допомагає «руками» на майданчику. Теж одразу приїхав і брав участь у розборі завалів».
Марина розповіла, що після інтенсивних обстрілів багато людей залишили регіон, покинувши своїх улюбленців напризволяще. У кращому випадку тварин випускають на вулицю, у гіршому – залишають у квартирах чи на ланцюгах.
«Нам по кілька разів на день дзвонять з різними проханнями їздити містом та годувати їх, називають різні райони міста. У нас просто немає такої можливості, нас тут лише троє. Зараз у нас 160 тварин, свого транспорту для поїздок містом немає».
У такому разі волонтери пропонують допомогу кормами, які отримують від різних фондів. Забирати собі на перетримку чужих тварин організація не має можливості. Марина ще раз наголошує: це громадянська ініціатива для допомоги бездомним собакам та котам, яка фінансується з власної кишені активістів та внесків небайдужих.
«Чомусь багато хто вважає, що фінансова сторона вирішує все, одразу починають пропонувати гроші. Я їм ставлю зустрічне питання: давайте краще я вам заплачу, а ви нам допоможете руками на майданчику?».
Під час розмови із журналістом чути звуки вибухів неподалік, але Марина на них не реагує. За її словами, обстріли відбуваються дуже часто, тому до додаткових заходів безпеки вдаються тільки в крайніх випадках.
Життя за межами притулку
Марина підробляє онлайн-перекладами. За тиждень вдається зробити два перекази, оплата за роботу покриває деякі витрати. Раніше вона займалася репетиторством, але наразі кількість учнів значно скоротилася. Зараз з’явилися складнощі зі зняттям коштів із банківської картки, оскільки банкомати у місті не працюють.
За такої необхідності гроші просять перевести в готівку через знайомих у Дніпрі або ж скористатися відповідною функцією на «Новій пошті» у сусідньому Часів Ярі. На щастя, в магазинах досі працюють термінали для оплати карткою. Крім того, з’явилося багато вимушених бізнесменів, котрі за певний відсоток розв’язують такі проблеми.
У місті працює дві-три аптеки, проте останнім часом для покупки потрібних препаратів потрібно відстояти величезну чергу. Супермаркети припинили свою роботу, а місцеві продовжують продавати продукти. Змінилася вартість логістики у прифронтові регіони, що позначилося на цінах. За словами Шажко, багато продуктів подорожчали вдвічі. Значні незручності створює і графік роботи продуктових магазинів: з 09:00 до 16:00, але до цього ставляться з розумінням.
За словами Шажко, волонтерам надходили пропозиції евакуювати всіх 160 тварин, розділивши їх на безліч груп по всій Україні та за кордоном. Однак через зв’язок з тваринками активісти хочуть мати можливість спостерігати за подальшим відновленням собак та кішок, а не «одноразово позбавити себе турбот і не знати, що з ними далі».
Наразі розглядається варіант загальної евакуації до Дніпропетровської чи Полтавської областей. Однак поки що підходящої території не знайшлося. Головні вимоги: наявність певної ферми або вольєрів для розміщення тварин, а також житловий будинок для активістів, які завжди могли б знаходитись поблизу. Однак варіант прилаштувати тварин до родин з можливістю контролю подальшої долі вихованців Марина не відтинає.
Каже, що важливу частину у переживанні цього досвіду відіграє підтримка один одного всередині колективу та серед волонтерів загалом. Добровольці з усієї України продовжують надсилати гроші на утримання тварин, що також надихає продовжувати цю шляхетну справу.
«Ми всі тримаємося пліч-о-пліч, тому що тільки так можна вистояти. Зараз життя змінилося і багато речей переоцінилися, багато на що дивишся зовсім по-іншому. Кожен із нас зараз отримує якийсь життєвий урок. Напевно, це кожному з нас потрібно, щоб змінитись».
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
