На місці сучасного торгівельного центру Астрон, який розташувався в Бахмуті колись знаходився Свято-Троїцький собор. Кажуть, що ним зацікавилося НКВС через міфічну істоту.
Які легенди та цікаві історичні факти пов’язують з цим собором — розповів Григорій Соколовський — історик, дослідник історії розвитку промисловості Бахмутського району.
Легенда про камінь в Бахмуті після нацистської окупації
Григорій Соколовський наводить приклад публікацій з газети «Вперед». У ній на початку 90-хх років виходить цикл статей Артемівського краєзнавця І. Адамова. Одна з публікацій розповідає про спогади неназваної особи про Свято-Троїцький собор.
Свято-Троїцький собор. Фото: з відкритих джерел
«Як відомо, під час нацистської окупації собор було зруйновано, так ось, після деокупації міста, серед руїн було помічено незвичайний камінь, кажучи сучасною мовою – не природного походження, біля каменю невеликий вхід під землю. Інколи люди помічали як на цьому камінні сидів якийсь волохатий й сивий дід, більше схожий на чорта, а коли людина наближалась до нього, або гукала він розчинявся у повітрі», — пише Григорій Соколовський.
Адамов стверджував, що міфічною істотою зацікавилось місцеве НКВС. Біля руїн собору поставили вартового, але той нічого не помітив. Згодом камінь, прохід і сивий дід кудись зникли.
Як Божа Матір врятувала Бахмут від чуми?
Історичні відомості про собор. Фото: з відкритих джерел
В зруйнованому соборі раніше знаходилась ікона Казанської Божої Матері, її називали чудотворною, у неї просили зцілення хвороб. Є згадки, що в 1777 році саме ця ікона врятувала Бахмут від чуми, а згодом й від холери у 1848 році.
Окрім чуми та холери, ікона Казанської Божої Матері зберегла від загибелі Бахмутського градоначальника Я.І. Гриневича. Чоловік під час війни з французами вплав перетинав річку Березину, вода ледь не затягнула його на дно, але завдяки тому, що він молився про спасіння, ікона Божої Матері дарувала йому життя. Прийманні так кажуть.
Де зараз чудотворна ікона?
Так виглядає найпоширеніша ікона Казанської Божої Матері. Фото: khersonline.net
Бахмутяни ікону Казанської Божої Матері вважали покровителькою Бахмута, але в 1929 році, коли собор закрили ікону вилучили, а де вона сьогодні невідомо.
Є три версії, що могла статися з чудотворною іконою, перша каже, що її відправили до якогось столичного музею і є надія що вона лежить в запасниках. Друга менш оптимістична — подейкують, що ікону спалили, або пустили на дошки чи дрова.
Третя версія говорить про те, що ікону забрала до себе дружина священника. Крім того, був відомий будинок, де можливо на горищі деякий час лежала ця ікона. За легендами він знаходився біля Миколаївської церкви, цей дім згорів під час Другої Світової війни. Є версія, що ікону заховали й вона може бути цілою. Бахмутяни раніше вірили — допоки, буде ця ікона Бахмут будуть оберігати.
Чи може ікона досі бути в Бахмуті?
Так виглядає Бахмут після російських обстрілів. Фото: з відкритих джерел
В період нацистської окупації в Бахмуті були значні руйнування, але переважно це підприємства і центр міста, приватний сектор здебільшого вцілів, згадує історик.
Місто не знищили вщент, а за декілька десятиліть повністю відновили. Наступна катастрофа відбулася 10 жовтня 2003 в Бахмуті почали вибухати військові склади. Нижче історик наводить опис цієї ситуації, мова оригіналу збережена.
«Насколько серьёзной была ситуация? Судите сами. На складах в неснаряженном (без боевой части) состоянии находилось 31 тыс. 160 ракет-снарядов М21ОФ (к системе “Град”), более 46 вагонов боеприпасов для стрелкового вооружения, гранаты, артиллерийские и минометные снаряды: 12 вагонов 100-мм снарядов, 2 вагона минометных 120-мм снарядов, более 8 вагонов 125-мм танковых снарядов, 12 вагонов 152-мм артиллерийских снарядов и 4 вагона 112-мм снарядов. И всё это горело и взрывалось! На воздух взлетело 10 из 17 хранилищ, огонь вот-вот мог подобраться к складу, в котором хранились ракеты в снаряженном состоянии. И вот тогда нам всем было бы плохо.»
Так виглядав Бахмут під час нацистської окупації. Фото: з вільних джерел
Краєзнавець зазначає, дивом вдалося уникнути масових жертв серед населення. Наступна ситуація відбулася вже в 2015 році, тоді місто росіяни обстріляли «ураганами» та «градами».
«Так, тоді були жертви, загинула дитина, постраждали будівлі, але вибухи сталися все ж таки на окраїнах міста, центр, та густонаселені райони не постраждали. Хоча я впевнений цілили саме туди! Знов «хтось» місто прикрив. Ну і все… Останній раз я цю легенду розказував в січні 2022 року…
Зараз Бахмут майже знищено, не залишилось жодної вцілілої будівлі, моя легенда розвалилась, як і життя моїх земляків. Чи відродиться Бахмут після знищення я не знаю. А як, що відродиться, то мою легенду може хтось і продовжить…», — резюмує історик Григорій Соколовський.
Фото: історичний архів
Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео
А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!
Віра і зараз має великий вплив на політику і суспільну свідомість, а раніше вона повністю поглинала людське життя. Залежність української церкві від Московії формувалася доволі довго і був стратегічний розрахунок, що це допоможе повній русифікації
Бахмутський історик Микита Безмен розбирався у тому, хто стоїть біля витоків слов’янського православ’я – Україна або Росія.
Християнство в Україні з’явилося ще до Хрещення Русі
Києво-Печерська лавра. Фото: з відкритих джерел
Християнство з’явилося на територіях України ще задовго до загального Хрещення Русі. Саме територію України біблійський апостол Андрій одержав як місійну територію (тоді Скифію). Він мав з Синопу вирушити на Закавказзя, Чорне море та в Скифію.
Згодом, коли з’явився Київ (V ст. н.е.) християнство почали приймати вихідці зі знаті, князі та воїни. Так, приміром, християнкою була княгиня Ольга. 988 року сталася найважливіша подія в історії Русі — її хрещення, яке призвело до утворення Київської митрополії (988—1240 роки). Відтоді християнство стає головною релігією Русі.
Ще з середини 13 сторіччя, після приходу монголів, Київ утрачає значення одного з головних міст Русі та приходить до занепаду. В цей період землі митрополита Київського поділили між собою нові держави, що виникли на території Київської Русі: Галицько-Волинське князівство, Велике князівство Литовське, Велике князівство Московське.
Як росіяни окупували українську церкву?
Софійський собор. Фото з відкритих джерел
Коли постало питання обирати чергового Київського митрополита в Константинополі вирішили не розділяти руські землі й поставити одного митрополита для всіх, а отже єдиним митрополитом став волинський претендент Петро.
Проте, ставши єдиним митрополитом Київським, замість того, щоб стати митрополитом Галицьким, Петро вирушає в північні землі. За його правління резиденція митрополита Київського переміщується з Володимира на Клязьмі до Москви у 1325 р.
У 1684 році (за часів лівобережного гетьмана Івана Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Київську Митрополію, але отримала відмову. Це не завадило таємно висвятити у Москві у сан Київського митрополита єпископа Гедеона. Київським духовенством такі кроки Москви сприйнялися як порушення прав Гетьманщини.
Зібрання духовенства на чолі з архімандритом Київо-Печерського монастиря Варлаамом виразило протест проти такого призначення. У 1686 році Константинопольський Патріарх Діонісій за наказом візира погодився на підпорядкування Московській Патріархії Київської митрополії.
Це було зумовлено політичною ситуацією, коли після поразки під Віднем Османська імперія намагалася заручитися підтримкою Московської держави.
Історія російської митрополії починається приблизно в 14 столітті. Очевидно, що біля витоків православ’я стоїть саме Київ, а не Москва. Московити скористалися геополітичною ситуацією і загарбали релігійну самостійність українців.
Ворожа пропаганда десятиріччями намагалася запевнити мешканців сходу України, зокрема Донеччини, що ці території є російськими, тут живе російськомовне населення та росіяни, які хочуть бути ближчими до росії. На жаль, частково ці наративи вкорінилися у свідомості. Водночас люди Донеччині, разом з усією Україною, були долучені до поширення української ідентичності та відстоювання права на відновлення незалежності нашої держави – як це було і яку роль в цьому грали бахмутяни читайте в матеріалі «Бахмут. IN.UA».
28 липня наша країна відзначає День Української Державності. З кожним роком вага та значущість цього свята для українців тільки зростає, адже зростає ціна, яку ми всі платимо за збереження нашої держави. Ледве не кожне покоління українців за останні століття мали боротися за власну ідентичність та країну. Майже завжди ця боротьба проходила саме з росією та її авторитарними попередниками.
Під час радянської окупації російська влада спробувала зупинити опір українців через репресії та нав’язування пропаганди. Це дало свої результати, особливо на сході країни через безпосередню близькість до кордонів агресора. Не зважаючи на це, на Донеччині активно розвивалися проукраїнські рухи, які не забували свою історію та намагалися нагадати про неї своїм співгромадянам.
Цим вони наближали відновлення незалежності країни, звільнення нашої держави від окупації. Володимир Березін та Галина Олійникова, активісти, які боролися за вільну Україну ще з радянських часів та Ігор Тодоров, який довгий час викладав у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, розповіли нашій редакції про те, як розвивався та функціонував український активізм на теренах Донецької області.
російська пропаганда намагається запевнити людей, що Донеччина, це російська земля. Джерело: пропагандистські ресурси
Наратив про «рускій Донбас»
Ще у 2014 році росіяни прийшли окуповувати український схід із наративом про те, що Донбас це російська земля або земля російськомовного населення. Перше твердження це нахабна пропаганда, адже історія регіону демонструє зворотні дані. На сайті Ukrainer можна детально прочитати про те, як росіяни штучно заселювали ці землі російськими солдатами ще за часів Петра І. Практика штучного заселення окупованих регіонів росіянами задля розмивання національної ідентичності була вигадана не в радянському союзі й практикувалася задовго до його створення.
Результати такого «освоєння» територій російською імперією можна прослідкувати через статистку населення регіону. У створених у 1802 р. Катеринославській та Херсонській губерніях станом на 1851 рік українців у першій проживало 70% (703 699 осіб), а росіян 3% (30 000). У Катеринославській губернії за переписом 1897 р. українців було 69,7%, а росіян вже 17,3%.
А у склад Катеринославської губернії входив, зокрема, і Бахмутський повіт. Тому, схід України не є російськими землями, а є тим місцем, яке протягом століть страждало від окупаційних практик рф та її попередників. Адже ще у XVI – сер. XVII ст. на територіях, які у майбутньому стануть Донецькою областю, мали свої зимівники українські козаки.
До радянської влади у Бахмуті пам’ятали про українську ідентичність. Джерело: Клуб “Краєзнавець” Краматорськ
Саме імперська політика створила реальність, коли багато людей на сході України використовували російську для спілкування. росія масово заселяла український схід росіянами. Глобальною причиною була спроба розмити українську ідентичність. На практиці це спочатку робилося через недостачу робочих рук у період індустріалізації, а потім росіяни займали місце зморених Голодомором українців.
«В період індустріалізації, після скасування кріпацтва в Російській імперії, почався активний промисловий розвиток. Використовувалася праця місцевих українців, але їх було недостатньо. Тому звозилася велика кількість переселенців з найближчої губернії Росії.» – розповідає професор Ігор Тодоров.
Росіяни заселялися в хати мертвих через Голодомор українців на Донеччині. Джерело: Покровський історичний музей
Така практика переселення продовжилася і в період радянського союзу.
«Через таке переселення, основними носіями української залишалися саме мешканці сільської місцевості, а урбанізація Донбасу була найпотужніша в СРСР, тобто десь 90% мешканців жили в містах, а міста формувалися саме за рахунок переселенців.» – розповідає професор Ігор Тодоров.
Хоча навіть такі процеси не змогли викорінити українськість Донеччини цілковито.
«Тут якраз 20-ті роки під час політики коренізації, або для нас це була українізація, в тому ж Сталіно (ред. – радянська назва Донецька) виходили газети українською мовою. Хоча цей процес був швидко зупинений, з 30-х років вже почалася активна русифікація. Проте, я хочу звернути увагу на особистий момент, що мешканці навколишніх сіл біля Донецька, розмовляли українською мовою. Навіть ще в 60-ті та в 70-ті роки. Тобто отакий український чинник зберігався.» – розповідає професор Ігор Тодоров
«Мій батько, він з Ямполя. Моя родина завжди розправляла українською. Це вже потім після війни вони стали переходити на російську, принаймні в містах. Ще в Маріуполі батько навчався українською, а потім повернувся в Бахмут. До речі, в 46-му році в Бахмуті тільки одна школа №7 була російськомовною, а всі решта були україномовні. На додаток, коли я вже навчалася в школі, до нас перейшла в школу одна дівчинка з Кодеми й вона там навчалася українською.» – згадує Галина Олійникова, голова ВО «Свобода», Бахмутський осередок
Росія називає ці землі російськими аби виправдати свою агресію, скоєну нею за роки окупації. Хоча ці землі є українськими та такими, які велику кількість часу страждали від імперських дій російських окупантів.
«Насправді, я хочу ще раз повернутися, що цей наратив про російськість Донбасу, він існував і ще в перші роки радянської влади, я пам’ятаю, в Донецькому краєзнавчому музеї бачив плакат десь 20-х років, де намальована мапа і червоний центр, саме Донецький регіон. На ньому було написано було «Донбас – серце Росії». Чи Радянської Росії.» – розповідає професор Ігор Тодоров
Активізм під час окупації
Багато людей на Донеччині не забували своє коріння та поширювали українські ідеї у своєму регіоні навіть під час радянської окупації.
«Ще за радянського часу у Бахмуті був осередок «Просвіта», у Донецьку проходила зустріч Гельсінської спілки, туди приїздили Чорновіл, Хмара та багато інших українських діячів. Це ще 89-й рік був, для мене це на все життя залишило відбиток. Я в принципі туди не випадково потрапила, адже все життя займалася такою діяльністю. У мене родина завжди сприймала себе українцями. У мене дід помер у 82-му році й він завжди казав, що ці раби не можуть завжди править, рано чи пізно це скінчиться та буде Україна вільною. У нас в родині завжди на це чекали та намагалися все робити, щоб наблизити цей момент. По всій області були люди, які також займалися цим (ред – проукраїнським активізмом).» – згадує Галина Олійникова.
Члени Донецької обласної філії Української Гельсінської. Джерело: Вікіпедія
Галина розповідає, що саме такі люди працювали над незалежністю країни ще під час радянської влади. Коли Народний рух України ще не був партією, а був громадським об’єднанням, вони розповсюджували літературу, проводили зустрічі, збирали людей тощо. Далі це вже переросло в партійну роботу. Це була їх постійна щоденна діяльність, повсякденне життя багатьох людей, які розповсюджували українські ідеї. Для Галини було завжди зрозуміло, що її рід український, її діти будуть українцями.
«Певна частина дисидентського руху, руху 60-ників, походила саме з Донецької області. І були в нас відповідні, по суті на той момент, нелегальні підпільні структури. І ось в 1989 році, ще за існування Радянського Союзу, почалися перші мітинги, вже не узгоджені чи точніше не ініційовані комуністичною владою» – розповідає професор Ігор Тодоров
Проте, кожен прояв українськості під час радянської окупації міг призвести до проблем різного ступеню важкості, від звільнень з роботи до розстрілу. Але це не зупиняло людей, які боролися за суб’єктність української держави.
«Ми дуже близько знаходимося до Харкова, який раніше був столицею. До нас багато рухів прийшло звідти. Але через це на Донеччині 30-ті роки були страшенні репресії. Вони були навіть під час Російської імперії. Намагалися викосити всіх активних людей. Після цього мало чого залишилося. Треба пам’ятати, що у нас в Бахмуті були видані Донецькі сонети Чернявського, відомого хрестоматійника, але він був репресований, як і більшість. І це тільки один приклад» – розповідає громадський діяч, один з організаторів Євромайдану у Костянтинівці Володимир Березін
Микола Чернявський, український поет з Донеччини. Джерело: відкриті джерела
Володимир каже, що рухом за українську мову та культуру на Донеччині став літературний журнал «Забой» у Бахмуті. Над ним працював зокрема Григорій Баглюк, український репресований письменник, та багато інших діячів. В цьому журналі підтримували революцію, але в контексті відновлення українського життя, адже люди думали, що нарешті закінчиться окупація російської імперії та відродиться Україна.
Це було до 33-го року. І весь цей потужний рух майже одномоментно було закрито. У 33-му році приїхали НКВДисти та заарештували всю редакцію журналу. Майже всі були репресовані. Редакція «Забой» була на перехресті вулиці Горбатова та Миру. Володимир згадує, що активісти просили зробити табличку, але міська рада цю ініціативу не підтримала.
«В 50-х 60-х роках були невеличкі прояви українського активізму, які постійно давила влада. У нас з’являлися на трубах жовто-блакитні прапори та інша символіка. Є людина Ринат Польовий, він натяками колись говорив так, що можна зрозуміти, що це він робив. Проте достеменно не відомо.» – розповідає Володимир Березін
«У 80-х роках було більш менш спокійно. З приходом Горбачова вже на нас звертали менше уваги, адже було у радянської влади купа інших проблем. Але коли стався серпневий путч, мого батька, інваліда 1 групи, міліція Артемівська загребла за розповсюдження літератури. Його, як антисовєтчика, забрали до буцигарні. Людину, яка ледве на ногах трималася. Через те, що той путч швидко закінчився, нас полишили. Бо тоді склали списки неугодних людей, антирадянських елементів, до яких я так саме потрапила.» – поділилася Галина Олійникова
Березін розповідає, що якщо він спілкувався з людиною, який був визнаний радянським союзом ворогами народу, то до нього після цього приходили КДБісти та питали, чого я з ним спілкуюся взагалі.
«Ми цим партійникам просто заважали жити. Але той український рух, який створився, він був потужний та він був скрізь. Наприклад, в кожному місці була своя група Народного руху України» – говорить Володимир Березін
Всі знають імена великих українських діячів з Донеччини та борців за українську культуру як Олекса Тихий та Василь Стус. Але ними не обмежувався проукраїнський рух Донеччини. Він нараховував багато імен. Про деяких інформацію активно знищували, тому вони менш відомі, а імена деяких ми вже ніколи не дізнаємося. Але кожен з учасників проукраїнських рухів та організацій не тільки на Донеччині, а й усіх частинах України, були дотичні до відновлення державності нашої країни.
«Про це зараз мало хто пам’ятає, але в кінці 80-х років перший конструктив за нову Україну, який ми прочитали це був «Маніфест Демократичної партії України», який надрукувала «Літературна Україна». Його тоді підписали такі постаті, як Драч, Павличко, Чорновіл, Яворівський, десь півтора десятка потужних людей. І серед них було написано «Кандидат геологічних наук Василь Григорович Суярко. м. Артемівськ». Тобто розумієте, які постаті у нас жили в місті. Я з ним особисто зустрічався. Він з родини репресованих, його батька та діда розстріляли. Він сам, коли був студентом, його за українські погляди у 60-х роках заарештовували, він ховався. Але він домігся того, що став високою постаттю у науці» – розповідає Володимир Березін.
Василь Григорович Суярко, український діяч та науковець з Донеччини. Джерело: Вікіпедія
Донеччина та загалом схід України витримали багато страждань, але не втратили свою українську ідентичність, розуміння своєї приналежності до української держави. Це стало можливим завдяки великій кількості людей, які продовжували боротьбу за країну попри страшні репресії. На жаль, зараз наш регіон потерпає від прямої агресії росії. Проте, ці території були, є та будуть українськими.
«Потрібно працювати над тим, щоб всі люди та їх нащадки знали, що Україна це не десь там, а ось вона, вона тут, на Донеччині. У нас у 2014 році в кожному місті був свій Майдан. Хоча регіонали й погрожували людям, люди йшли, як на палю. Я Бахмуту та його історії присвятив все життя. Але я вважаю, що я зробив недостатньо. Треба було як Стус, як Тихий йти, тоді може б щось змінилося» – поділився Володимир Березін.
Віра і зараз має великий вплив на політику і суспільну свідомість, а раніше вона повністю поглинала людське життя. Залежність української церкві від Московії формувалася доволі […]
Ворожа пропаганда десятиріччями намагалася запевнити мешканців сходу України, зокрема Донеччини, що ці території є російськими, тут живе російськомовне населення та росіяни, які хочуть бути ближчими […]
23 липня, окупаційні російські війська знищили Палац Культури у Часів Ярі. Останнім часом ця будівля використовувалася як міський гуманітарний штаб та місце надання медичної допомоги. […]
11 липня на каналі бахмутської волонтерки Інни Гайдай з’явилося фото Свято-Миколаївської церкви, купол якої захопило полум’я внаслідок російських обстрілів. Дерев’яна двопрестольна церква в Бахмуті – […]
